У перший день війни мій товариш по службі отримав контузію під час бомбардування аеродрому. Я на той момент вже не служив. 

Мій батько на той момент лежав у лікарні. Моя мама бігала до нього і зламала ногу. Після того, як з міста виїхали лікарі, маму доглядав я з дружиною. 

У Сєвєродонецьку я бачив страшні речі. Люди вмирали. Було страшно виживати. Обстріли були постійно. Місто накривали всім, чим тільки можна. Біля мого будинку розривались снаряди - в квартирах вилітали вікна. Морально переживати це дуже важко. 

З міста було важко виїхати. Мене з мамою та дружиною вивіз Червоний хрест. Згодом волонтери вивезли батька. Зараз ми живемо в Кривому Розі, винаймаємо двокімнатну квартиру, в якій живемо вчотирьох. У нас немає нічого, навіть власної тарілки. Все довелось наживати наново. Моя мама погано рухається через травму ніг. Небайдужі люди їй подарували інвалідний візок. Я приємно вражений такою підтримкою. 

Як далі жити, я не знаю. У мене немає нічого, повертатись мені нікуди. Жити з окупантами я не буду.