Я з міста Оріхів, мені 69 років. Чоловіка в мене немає, я сама. І двоє дітей. Нормально було, пенсію отримувала, ми жили більш-менш, всього вистачало.
Як дізналася, що почалася війна, то плакала цілий день. Один чоловік підійшов до мене і каже: «Чого ви плачете? Що трапилося?» А я кажу: «А у вас нічого не трапилося? Війна почалася!»
По Оріхову і стріляють, і бомблять. Скоро Оріхова не буде взагалі! Це - горе велике, і не тільки в мене, а у всіх людей. В мене на хаті пів даху знесло, вікна вилетіли.
У нас там такі були обставини що тільки треба виїжджати, бо дуже стріляли. Біля мене ракети літали, все тремтіло - прийшлося виїхати у Запоріжжя на квартиру.
Тепер збираюсь додому, бо дощі йдуть, а в мене на хаті дах знятий. Хочу поїхати додому. Не знаю, як воно буде. А треба їхати, бо і хата завалиться. Я вже туди їздила. В мене там кіт, собака. Провідувала. Ну, там страшне: розвалене все, міста майже немає. Рашисти кляті. Де вони взялися на нашу голову? Від чого вони нас звільняють? Ми жили гарно, для чого вони прийшли? Я згадую за це все, і мене просто трусить.
Мені - якби тільки онуки і діти мої жили без війни, щоб все це закінчилося і вони більше ніколи такого не бачили, не пережили. Я життя б своє віддала, щоб тільки у них мир був.
