Ми були вдома... Зараз розплачуся... У чоловіка відрізали ногу в п'ятнадцятому році, а тут війна йде... Я не можу передати – грошей немає, платити нічим, він не може ходити, я і сама ледве-ледве лазила і доглядала за ним. Він дуже переживав через війну, коли гуркотіло, може, ще жив би. Він був комуністом, завжди мав нагороди, був заслуженим. А тут нас почали бити. Ми не знали за що.

Всі люди ховалися в підвали, а я сиділа з чоловіком вдома. Куди я потягну його без ноги? Я живу в п’ятиповерховому будинку. Він говорив: «Хай б’ють нас, але нікуди не полізу». Ховалася у ванній і куди доведеться.

Все пережито, згадувати не хочеться. 19 грудня на наше селище кидали бомби. Боже мій, я не знала, куди ховатися. Забилася у ванну, перелякалася, а все гуде, тріщить! Потрапило в спальню, побило вікна. У нас чотири кімнати, якби я сиділа на дивані, то і мене прибило б там, оскільки залетіли прямо в будинок.

У квартирі вікна замінили. У людей, які виїхали, вікна стоять забиті плівкою, дітвора обриває на перших поверхах. Багато ще непоставлених вікон. І зараз [2021 рік] весь час бахають, як вечір – гатять і гатять.

Більше нічого і не треба - тільки щоб не воювали

Фінансово стало складно, газ дорогий, комуналка дорога, я сиджу одна, діти роз’їхалися. Коли ми зійшлися з чоловіком, у нього було троє дітей і у мене двоє. Ми піднімали п’ятьох дітей, як би нам важко не було. Всі вивчилися, влаштувалися, але коли почалася війна, всі поїхали хто куди. Тепер такий час, що туди виїхати не можна, сиджу одна в чотирикімнатній квартирі і блукаю туди-сюди.

Коли починають бомбити, серце вистрибує, не можу спати, мені погано. Взагалі, я дуже сильно хворію. Якби ще так сильно не бомбили, а то вікна тремтять. Що вони творять? Коли закінчать?

Раніше діти, внуки та правнуки були поруч. Ми сажали город, була дача, завжди робили закрутки, був сарайчик і тримали багато курочок. Дід у мене такий роботящий, все у нас було. Потім все обірвалося і не стало нічого. Зараз все дорого і нічого не купити, Господи Боже мій…

У сімнадцятому році Німеччина прислала нам грошову допомогу. Я тоді змогла заплатити за газ. Якось Польща прислала, мені дали крісло, тому що я ходжу тільки з палкою по дому. У мене зламалася газова пічка, вона була з 1976 року, діти купили нову. Одного разу лежала в лікарні на п’ять тисяч [гривень], а другий раз на шість тисяч. Ось ці гроші всі йшли туди. 

Сиділи хоч би на одному хлібі, більше нічого не потрібно, тільки щоб не воювали. Щоб ми, мирні, лягали спати і прокидалися – і не стріляли. А то серце болить, все колотиться, вже ліки не встигаєш купувати, нічого не допомагає.