До війни було краще, спокійніше. Я не боялася за дітей, а тепер страшно. Перші дні війни навіть не хочеться згадувати. Сиділа в підвалі, старша дитина відмовилася спускатися, а молодшого відправила з бабусею з міста. Старший син відмовився їхати, сказав: «Я нікуди не поїду, тут моя наречена».

Слава Богу, наш будинок не постраждав, тільки вилетіли шибки. Частково ми їх відновили. Досі стріляють і не знаю, чи варто їх міняти чи ні. Незрозуміло, що буде далі.

Більше немає ніякого бажання чути стрілянину

Зараз стало набагато важче і психологічно, і матеріально. Все це відбивається на наших нервах.

Нам дуже допоміг Фонд Ріната Ахметова, ми регулярно отримували продуктові пакети. Допомагала ще Норвезька рада у справах біженців [NRC], ми отримували грошові виплати.

Мрію, щоб не було війни. Більше немає ніякого бажання чути стрілянину.