Мірошник Аріна, 9 клас, Заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №10 Торецької міської ВЦА Бахмутського району  Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Калініна Світлана Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого близько п’ятої ранку мій сон перервався гучними звуками прильотів ракет та тремтінням всього будинку. Батьки з почуттям глибокої тривоги пересувались від кімнати до кімнати. Мама у паніці кидалася від однієї речі до іншої, не знаючи з чого розпочати збори.

На моє питання: «Що відбувається?» - мама тихо, ледь чутно відповіла : «Почалася війна…». У той момент я ще не підозрювала, що моє життя розділиться на до та після.

Ми довго вагалися виїжджати чи ні, але одного дня сталася жахлива подія: неподалік нашого будинку, біля шостої години вечора, розривалися снаряди і летіли уламки, а від вибухової хвилі, здавалось, що дах зараз знесе з будинку. Моя менша сестра дуже злякалась і почала плакати. Тоді батьки прийняли важке рішення і наступного ранку, 6 квітня, ми вже їхали до Кривого Рогу.

Хоча відстань до міста була невелика, та дорога виявилась дуже довгою, тому що на трасі були великі затори через людей, які, як і ми, хотіли виїхати до безпечного місця. Дорога зайняла 13 годин.

Приїхавши до міста, в якому було тихо, я трохи почала заспокоюватися та приходити до тями після пережитих подій. І люди привітні, і квартира, яку ми винаймали, гарна та затишна, але все не те! Тиждень за тижнем, місяць за місяцем так пройшов наш перший рік у Кривому Розі. Ми жили сповнені надією та думками про повернення додому. Здавалось ось-ось виб’ють загарбників з Горлівки, та фронт переміститься, і до нашого міста війна не дійде. Кому воно потрібне – таке маленьке та непримітне шахтарське містечко.

Але для мене це єдине місце, де я почуваю себе спокійно та затишно. Потім другий рік і третій добігає вже кінця, а ми все ще в Кривому Розі!

На третій рік війни мої мрії зруйнувалися, тому що моє місто влітку 2024 року було знищено вщент,  від нього залишились лише суцільні руїни. Гарні спогади назавжди залишаться зі мною в серці: наш улюблений майданчик, який ми з татом будували разом, молодий фруктовий сад, який ми садили з любов'ю, як ми бігали до дідуся й бабусі на сусідню вулицю, а взимку каталися на санчатах з невеликого терикону та багато інших спогадів...

Більше немає мого рідного будинку, в якому я бігала, гралася ще будучі маленькою, та все ж життя продовжується!

Що нас не вбиває, робить нас сильнішими! Ми обов’язково переможемо, і все буде Україна!