Марочканич Віта, 9 клас, Довжківський ЗЗСО І-ІІ рівнів філія Завадківського ОНЗЗСО І-ІІІ рівнів

Вчитель, що надихнув на написання — Денькович Руслана Богданівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я живу в невеликому селі Криве, Львівської області, де життя завжди текло спокійно. Одного ранку, а саме двадцять четвертого лютого мама мені сказала, почалася війна, я спочатку не зрозуміла, що це означає для нас і для всієї країни. Після цих слів я почала збиратися до школи, не розуміючи наскільки це важливо і небезпечно. Цього ранку я так і не змогла потрапити до школи тому, що директор нашої школи Цюцик Тетяна Володимирівна повідомила нам про початок дистанційного навчання у зв’язку з початком війни і я із зупинки повернулася додому. 

Цього дня в нашому селі всі почали масово закуповувати різні продукти харчування тому, що на всіх каналах телебачення повідомляли про те, що в зв’язку з початком війни буде масово зменшуватися кількість різних продуктів харчування. Ми з сім’єю закуповували такі продукти як: гречку, рис, борошно та ще дуже багато чого. Ще,

через декілька, місяців в нашому селі ми почали збирати різну допомогу тим людям які залишилися без даху над головою та допомогу нашим військовим.

Коли війна почала забирати життя воїнів, тоді я над усім почала задумуватися хоч це здавалося чимось далеким, нереальним, але з кожним днем події почали наближатися все ближче. І наше дистанційне навчання тривало цілий рік невдовзі після початку війни у наше село, як і в інші села навколо, почали привозити Героїв України. А саме чотирнадцятого жовтня 2023 року у наше село прийшла неочікувана звістка про героїчну смерть у кривавому бою проти російського агресора 

загинув наш односельчанин Барна, Василь Якимович. Який з перших днів війни пішов захищати нашу землю.

Він загинув під Авдіївкою Донецької області. Коли ми прощалися з воїнами біль ставала все гострішою це не просто трагедії, це втрати, які змінюють нас на завжди на жаль, впродовж тих 1000 днів

раптово помер мій батько, який на початку повномасштабного вторгнення дуже хотів іти на війну щоб захистити свою Батьківщину.

Але ми просили залишитися в дома зі мною та мамою. Ця особиста втрата відкрила переді мною ще більший простір болю. Я почала ще більше розуміти тих, хто втрачає рідних щодня в Україні.

Ця війна навчила мене, що біль втрати не знає меж і часу. Він завжди з нами.

Але моє горе здається ще глибшим, коли я думаю про тих, хто ніколи не зможе побачити своїх батьків. Діти, які ще не народилися, вже втратили батьків і деякі навіть своє життя через війну. У нашому селі я чую різні історії про людей які на війні.

Кожна сім’я має свою біль та втрату. Я чую про родичів, яких не можуть знайти, про тих, хто потрапив у полон. 

Кожен новий день приносить свіжі новини про наших полонених з телевізійних новин або з інтернету, і я завжди з трепетом чекаю на ті моменти, коли оголосять про звільнення когось із них. Це єдині моменти радості у всій цій темряві. Мені 14 років, але я вже чітко розумію, що одне бажання всіх нас – це мир, перемога та любов. Я хочу, щоб цей страшний сон закінчився, щоб ми могли жити у світі без війни. Адже життя таке коротке, а ми втрачаємо його цінність та час на війни.

Я підсумовуючи цих 1000 днів війни, можу зробити висновок, що змінили мене, як і всіх нас. Кожен із нас втратив щось важливе, а найстрашніше — це рідних, але попри це, я вірю в те, що ми зможемо відновити мири і любов та буде перемога за нами! Ми сильна нація, нас так просто не зламати. Життя занадто коротке для війн, і саме тому я мрію, щоб одного дня, кожен з нас відчув свободу та на всіх каналах телебачення звучав Державний Гімн. І лунали слова ’’Україна перемогла в цьому пекельному бою’’. Бог з нами і я вірю, що це все чим швидше закінчиться.

Слава Україні! Героям Слава! Смерть ворогам! Україна понад усе!