Левченко Катерина Олександрівна, 15 років, Сєвєродонецький багатопрофільний ліцей Сєвєродонецької міської ради Луганської області

Пам'ятаю мелодійний шум хвиль, такий рідний та приємний запах Чорного моря. Згадую яблука з бабусиної дачі, що знаходилася в Піонерському. У дитинстві я любила блукати лісом, купатися в знайомому ставку та слухати щебет птахів.

Старі, але від цього не менш улюблені іграшки залишилися в стінах рідного дому в Луганську. Зараз я можу подорожувати туди лише в снах.

Війна. Це слово, яке здавалося чужим та незрозумілим, стало реальністю для мене та інших жителів Донбасу. Давні спогади досі ятрять душу та змушують серце битися частіше. Не підозрюючи нічого лихого, я, як зазвичай, гралася у своїй кімнаті. Здивувало лише те, що того холодного вечора мама прийшла додому засмучена, ледве стримуючи сльози. Її погляд був сповнений суму та жаху.

Той день назавжди закарбувався в моїй пам'яті, адже наступного ранку ми вже збирали найважливіші речі та їхали до дідуся з бабусею на Полтавщину. Тоді я ще не знала, що гостювати в них ми будемо понад п'ять років...

На той момент майже вся сім'я мешкала в Луганську, і ніхто не знав, що робити далі. Нам довелося залишати будинки, покидати рідне місто та намагатися пережити цей страшний сон гуртом у двокімнатній квартирі. Грошей не вистачало, місця також, родина перебувала в стресі та була занепокоєна ситуацією, що склалася.

Війна диктувала свої правила, з якими довелося змиритися. Тільки-но звикнувши до нових умов існування, я отримала ще один удар.

Хрещений дядько відправився в АТО. Листівки, які малювала для нього з усією дитячою щирістю та любов'ю, мокріли від сліз. Мріяла обійняти рідні мужні плечі, повернутися разом додому, вдихнути луганське повітря, пройтися вулицями, які залишилися в пам'яті.

Відчуття самотності ще довго переслідувало мене, але розуміла, що всім іншим тоді жилося набагато гірше.

Моя бабуся терпляче плекала надію повернутися на дачу, яку вона любила всією душею. Однак, приїхавши до села, побачила лише брудні голі стіни. Усі речі викрали, вікна були розбиті, на землі ще зосталися сліди від снарядів, а в повітрі відчувався подих смерті.

Бабуся була шокована та пригнічена, адже від її праці та старань залишилися лише попіл і сміття.

Матусі також довелося несолодко. Вона намагалася знайти нову роботу та забезпечити мене й маленького братика всім необхідним.

Війна не оминула нікого. Постраждали дорослі та юні, чоловіки та жінки, батьки та діти. Безжалісно та жорстоко вона забирає безліч життів. А скільки доль було зламано…

Звичайно, зараз моя родина змогла повернути певну стабільність свого становища, але додому я так і не потрапила. Відгомін страшного та болісного 2014го року ще довго буде наздоганяти всіх нас...