Я з Миколаївської області, з міста Снігурівки. У нас сильні обстріли були. Літаки нас бомбили. Цього словами не передати. Ми сиділи з 19 березня по 10 квітня в підвалах. 

Шокувало, коли росіяни зайшли. Були перевірки. А найстрашніше – коли були обстріли. Коли окупанти зайшли в Снігурівку, то перевіряли нас по декілька разів, щось шукали, постійно нишпорили по хатах, по квартирах. Ліків не було, води теж. Світла не стало відразу. Продукти ми ще більш-менш мали, а більше нічого не було.

Без кінця були прильоти, квартири горіли, і в нашому районі було росіян дуже багато, тоді ми вирішили виїхати. В останній момент завдяки волонтерам вибралися. Найважче було проїхати до Баштанки. Там уже було спокійніше, а по дорозі могли й обстріляти. Але ми нормально виїхали, слава Богу.

В березні нас захопили орки, а у квітні я виїхала. У Кривий Ріг виїхали мої діти та онуки, тому і ми вирішили їхати туди. Коли звільнили Снігурівку – це було найприємніше. Це сталося 10 листопада. 

Я повернулася в листопаді - тоді ще не було води, світла. Дали вже перед Новим роком. Дім постраждав. Розбито все, розграбовано.

Звісно, стреси у всіх. Онук зараз у Німеччині. Він виїхав, я не бачу його. Чимало грошей вкладати потрібно, бо дім треба відновлювати. Багато знайомих загинуло. Є знайомі, яким ніде жити, бо все розбито.

Та й зараз ми неспокійно живемо. Щодня лягаєш спати і не знаєш, прокинешся чи ні. От якби війна завтра закінчилася – це була б радість. Я думаю, що, можливо, до літа наші переможуть.