В нашу сім'ю війна прийшла в 2014 р. в Донецькій області, м. Харцизьк. Ми вимушені були виїхати на підконтрольну Україні територію до Запорізької області м. Бердянськ. Наше життя докорінно змінилося: я мати-одиначка, людина з інвалідністю, на руках, без житла, роботи, грошей.

Пройшов час і життя налагодилось.

Але у 2022 р. почалося повномасштабне вторгнення. Після 1,4 років життя в окупації ми змогли виїхати до Запоріжжя. Зараз ми адаптуємося на новому місці, винаймаємо житло. 

Війна прийшла раптово, перебували вдома, спали. Дитині сказала, як є, що почалася війна. Син не міг в це повірити, був в шоці.Бердянськ був окупований вже на третій день.

Найстрашніше було, коли ми виїжджали з окупації, коли нас допрашували російські військові.

Стикнулися з психологічними проблемами, агресією, замкнутістю, апатією, не має мотивації до навчання, залежність від гаджетів. Ходили до психолога.

Під час війни стикнулися з нестачею коштів, їжі. Виживали завдяки гуманітарній допомозі.

Моя дитина була свідком травмуючих подій. В окупації сина змусили ходити до російської школи. Були погрози від поліції.

Нажаль, речей, які б нагадували про початок війни, немає. Все залишилось в окупації.