Мені 28 років, сім’я в нас невелика з маленького села біля Мар’їнки. Працювала вчителем у школі. Зараз всі роз’їхалися, хто куди, всі розбіглися в різні куточки України. Я зараз у Києві.

У нас не було світла, не було води, не було ніякого опалення. Їжа була, бо ми ж в селі.

Шокувало, які бувають жорстокі люди в нашому світі. Адже для нашого життя є все, що потрібно: і робота, і можна займатися, чим тільки хочеш, в нашій країні. Але все це нам за один день перекрили, ніби повітря для нормального існування не вистачає.

Ми спочатку поїхали до знайомих в Полтавську область. До нас відносилися дуже добре; просто підходили незнайомі люди і приносили, моїй невістці для дитини цукерки, підгузки. Взагалі приходили з такими здоровими пакетами для дитинки і нічого не запитували, тільки говорили: «Нате, ми ще прийдемо через пару днів і ще принесемо».

Коли виїжджали з дому, назустріч машин не було. Це було дико, тому що через нас дорога на Маріуполь йшла, і там завжди було багато машин, а тут - їдеш, і всі машини тільки в одну сторону.

Ми поїхали до Києва, бо тут живе мій брат, можна було у нього зупинитися, знайти і роботу, і нове житло.

Спочатку батьки були дуже такі пригнічені, тому що будинок розбили, а його ще дід будував. Їм було важко звикати до нового, бо вони звикли самостійно жити в будинку, виходити гуляти. Батько дуже любить на землі працювати, а тепер приїхали в місто - тут такого немає. У мене прагнення до життя дуже велике, але коли подивлюсь новини, то дуже засмучуюсь із кожним днем.

Я вважаю, що в майбутньому все буде добре, все буде добре, і відбудуємо, і поновимо все, що в нас є. Головне - працювати, не сидіти на одному місці, вкладати щось від себе, давати суспільству, якось допомагати.