Роман Наконечний

Володимирецький ліцей "Колегіум"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Слотницька Ірина Володимирівна

Війна. Моя історія

Війна… Колись для мене це було щось далеке та незрозуміле… І побажання миру та чистого неба в день народження для кожного із нас звучало якось банально… Проте війна несподівано увірвалася в наш дім, обізвавшись нестерпним болем у серці кожного українця та українки, повністю змінивши не тільки звичний уклад життя, а й ставлення до багатьох речей. Наше життя поділилося на до… та після…

У кожної людини є взірець, яким вона захоплюється, на кого рівняється. У нас, підлітків, теж були свої ідеали. Так було до війни… Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, ситуація кардинально змінилася…

Україна зараз переживає важкі часи… Ворожі війська завдають підступних ударів по цивільних об’єктах, знищують ущент українські міста, скоюють воєнні злочини. Нині, безперечно, людьми, якими ми захоплюємося, на яких рівняємося, яким дякуємо за кожен прожитий день, є воїни ЗСУ – наші захисники. Вони щодня, ризикуючи життям, вкотре виборюють державність України та її незалежність. Саме завдяки цим людям ми можемо спокійно жити, займатися улюбленими справами, мріяти про майбутнє.

Мабуть, немає такої родини в Україні, якої не торкнулася б війна… Моя родина не виняток…

Уже пройшло більше року, як мій тато був мобілізований до лав ЗСУ. Звичайно, це його обов’язок як громадянина та справжнього чоловіка – захищати Батьківщину. Пам’ятаю той день, коли тато отримав повістку… Усі були шоковані, бо не знали, що буде далі…Ми не могли нічого змінити… Я намагався стримувати емоції й усіляко підтримувати маму, переконуючи її в тому, що все обов’язково буде добре. Тато іноді приїжджає додому, і ми маємо можливість кілька днів побути разом. Після цього йому знову доводиться повертатися на службу. Зате протягом цього часу ми можемо всі зібратися разом і поспілкуватися. Ці миті в колі родини стали такими дорогоцінними! Ми навчилися цінувати їх, цінувати кожну хвилину, проведену разом!

Мій батько – звичайний робітник, який працював на будівництві. Його життя ніколи не було легким. Йому доводилося важко працювати, щоб ми мали найкраще. Щирий, добрий, хоробрий, справжній друг і порадник – такий мій тато. Я пишаюся тим, що є його сином, і зроблю все для того, щоб бути його гордістю, щоб він завжди пишався мною. Коли почалася війна, батько твердо заявив, що має іти захищати нас від країни-терориста, поки ворог не прийшов на нашу землю.

Я розумію позицію свого тата і підтримую її. А ще безмежно пишаюся ним. Адже мій тато не лише словом, а своїми вчинками показує приклад нам, своїм дітям. 

Мені довелося трохи швидше подорослішати: я зрозумів, що, поки тата не буде вдома, усі його обов’язки доведеться виконувати мені, адже я найстарший у сім’ї. Спочатку було дуже тяжко без нього, але поступово ми звикли покладатися лише на себе.

Поки тато захищає нас у лавах ЗСУ, наша родина активно долучається до волонтерської діяльності. Адже ми теж хочемо бути корисними, допомагати, чим можемо, нашим захисникам наближати перемогу. Тому намагаємося жити за принципом: якщо не можеш захищати свою державу на передовій, допомагай у тилу та донать на ЗСУ, я якщо не маєш такої змоги, то хоча б просто щиро помолися…

Усе ще йде війна… Тому ми повинні бути згуртованими, щоб протистояти агресору. Я пишаюся кожним, хто не стоїть осторонь, і пишаюся тим, що народився і живу серед найкращих, найвідважніших людей на планеті.