Я з села Капулівка Нікопольського району. Живемо вдвох з дитиною. До війни працювали на заводі. 

В перший день були вдома. Телевізор увімкнули і побачили, як наш президент сказав, що на нас напали: обстрілюють Київ, Харків. 

Коли почалися обстріли нашого району, найскладніше було розлучитися з дитиною. Я відправила її в інший район, а сама не виїжджала нікуди. 

Щоб придбати медикаменти, ми скидалися з сусідами і виїжджали в місто. У нас багато пенсіонерів - хтось їхав і купляв медикаменти, продукти. Ще нам гуманітарну допомогу давали. Це дуже нас виручало. Зі світлом у нас було дуже скрутно. І свічки купляли, і сиділи разом з сусідами. В кого були пічки – ті залишали у себе ночувати тих, у кого електричне опалення.  

Найбільше шокувало, коли почали по нас стріляти. Недалеко від нас загинула людина – молодий хлопець. Це сталось через дві вулиці від нас. 

Через цю війну довелося батька вивезти в Хмельницький. І так трапилося, що він не доїхав. Він міг би іще жити і жити, а так - поховали. Дитина вже повернулася додому, але ми виїжджаємо на ніч. І коли я вихідна, ми теж виїжджаємо із села.

Я дуже надіюсь, що літом все закінчиться, восени діти підуть до школи, і буде у нас все мирно.