"Батько, колишній шахтар, не міг сприйняти Донбас не українським"

Я забрала батьків у 2014 році, коли почалися перші бойові дії на Донбасі. Мама і батько жили у Торезі Донецької області. Я їх сюди транспортувала через чотири місяці, коли половину Шахтарська зрівняли з землею. Батьки переїхали до мене з однією сумочкою. До цього вони жили у підвалах, їжу на багатті готували, дрова збирали, пили технічну воду. 

Батько - колишній шахтар, він не міг сприймати того, що Донбас буде не українським. Це для моїх батьків було дуже важко прийняти. Батьки добирались до мене у Жовті Води три дні, через блокпости і зі сльозами на очах. Приїхали з документами, кофтою, брюками і парою шкарпеток. Тато пішов із життя два роки тому, сподіваючись, що війна закінчиться і все це припиниться, але так і не дочекався. Ми їздили на Донбас, навідували квартиру. Тато востаннє там був у 2020 році, сказав: "Я більше не можу на це дивитися". Приїхав і зліг. Мама перебуває у мене після двох інсультів. Все це дуже сумно: там моя батьківщина, там минуло моє дитинство. Я спілкуюсь з багатьма людьми звідти, більшість чекає на Україну, хоча висловитися не можуть зі зрозумілих причин. 

24 лютого у мене були сльози на очах. Це був жах і нестерпно прийняти, що у наш час може бути війна. Відразу зателефонувала у Донецьк своїм кумам, вони плакали. Кума сказала: "Старий карлик-маразматик, що він робить!" У мене були панічні атаки, тиск стрибав, був ступор, але намагалась взяти себе в руки. Ми сильні, ми витримаємо і дамо ще по зубах загарбникам. 

Слава нашим захисникам! Дуже багато друзів і знайомих воює за Україну, навіть не збираються поступатися ворогам. Все буде Україна!

Майбутнє у нас одне: Україна буде великою державою. Інакше бути не може, тільки так!