Війна принесла багато змін у наше життя. Через постійні обстріли міста довелось покинути рідну домівку та скитатись по Україні. Спочатку жили у прифронтовому селі, 

дитину залишала на бабусю, а сама їздила на роботу під обстріли. 

Батько Ігоря залишився на окупованій території, зв'язку з ним не маємо. У лютому 2024 року прийняли рішення переїхати до Києва, так як ситуація у рідному місті стала ще гіршою.

Першого дня вранці отримали шок. Спочатку скуповували продукти тривалого терміну зберігання, робили запаси. Приводили до ладу підвал у квартирі знайомих, щоб можна було там перебувати, адже ворожі війська підходили до нашого міста зі сторони Херсонської області. На той момент дитині було 8 років і після оголошення всього, він не розумів повноту усієї трагедії нашої країни, але дуже добре запам'ятав, які новини бачив у той день по телевізору.

08.03.2023 – найстрашніший день для мене за час війни, коли 

під час артобстрілу загинув мій брат. Він був дуже світлою людиною, працював у ДСНС м. Нікополь.

Після пережитого наш емоційний стан різко погіршився, справляємося самостійно, вживаємо заспокійливі кожного дня.

Стикались і з проблемою нестачі їжі, і з відсутністю води, після підриву Каховського водосховища.

З їжею допомагали друзі та родичі. Воду отримували у пунктах видачі.