Верховень Руслана, 1 курс, Харківська гуманітарно-педагогічна академія

Вчитель, що надихнув на написання: Лонська Ірина Олексіївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

24.02.2022 року в моїй країні розпочалася війна, яка триває й на сьогодній день. Ця дата залишиться на завжди в моїй пам’яті. Вона поділила життя кожного українця на до та після.

В ніч з 23 на 24 лютого я прокинулася від голоса батька. Він балакав по телефону занадто гучно та схвильовано. Наступної миті я почула гучний вибух. Потім ще і ще. Сон відразу розвіявся. Я згадала, що нещодавно по всьому інтернету обговорювалася інформація про початок війни 16 лютого. У мене не залишилося сумнівів, що війна настала саме зараз, і як виявилося, чутки про неї, на жаль, виправдалися. Я злякалася цього усвідомлення та своїх думок. Мої руки затряслися. Батько швидко увійшов в кімнату та почав будити мене і мою молодшу сестру, хоча ми вже не спали. Жодного слова він не казав нам про війну. Тато лише благав скоріше одягтися, та готуватися до того, що ми підемо у шкільний підвал. Тоді людям здавалося, що це найбезпечніше місце у нашому селі.

Коли ми вийшли на вулицю, ми побачили як з усіх сторін палає небо. Було моторошно.

Поки тато зачиняв будинок, ми з сестрою побачили у небі супутники Ілона Маска. Але на той час я про них не знала, та думала, що це щось пов’язане із війною і нас можуть обстріляти з цих незрозумілих об’єктів. Але батько заспокоїв нас із сестрою, та пояснив, що це. В цю ніч мама була на роботі у Харкові, тому я дуже хвилювалася за неї. Отже ми направилися до шкільного підвалу. З кожним вибухом ми починали бігти. Здавалося, що вибухи постійно наближаються, та ворог оточує наше село з усіх боків. Нам відчинили підвал та залишили у двох із сестрою. Я намагалася спіймати зв’язок та написати близьким людям. Через деякий час багато людей почали приходити до підвалу. Поки батько поїхав за мамою, я розмовляла зі своїми однокласниками та іншими дітьми. Ближче до полудня я почала думати, що більше вибухів не буде і ми скоро зможемо піти до дому. Але, на жаль, я помилялась. З настанням вечора батьки стали вирішувати проблему зі спальним місцем. Вони знайшли якісь двері та постелили на них ковдру. Я спала на них разом зі своїми сестрами та братом (двоюрідні). У шкільній їдальні жінки готували для всіх їжу. Після другої ночі люди у підвалі почали захворювати, та мама вирішила, що ми будемо спати дома, просто у одежі, на той випадок, якщо потрібно буде швидко вибігти із дома.

Багато ночей ми прокидалися від гучних вибухів. Було страшно. У магазині не лишалося продуктів. Кожен ранок я повинна була приходити до магазину о сьомій годині та занімати чергу.

Магазин же відчинявся о восьмій годині. Усе, що люди могли купити це пів буханки хліба, макарони та муку. Другого квітня, одразу після мого дня народження, батьки відвезли мене з сестрою до бабусі. Тому що біля села, та через саме село часто проїжджали багато воєнної техніки. Шостого квітня з мого села почали масово виїжджати люди. Батьки злякалися та приїхали за нами. Але мама й тато не були впевнені куди саме ми поїдемо і чи поїдемо взагалі. Коли рішення було прийнято, ми спочатку поїхали до дому узяти речі, та щось зробити із тваринами, бо забрати із собою їх було неможливо.

Коли я це зрозуміла, я почала плакати. Мій улюблений котик та песики загинуть?... Я не мала інших думок. На той час біля мого села був пост. Військові відмовилися нас пропускати : “Тим паче ви з дітьми, їдте куди-небудь, ми вас не пропустимо” ,- казав чоловік. Почувши це, я ще більше запанікувала, та заплакала.

З цього моменту розпочався наш шлях невідомо куди. Бо дома було дійсно небезпечно. Кілька годин ми їхали не знаючи, що буде далі, і увесь цей час я ридала. А військові на постах завжди заспокоювали мене та налаштовували на краще. А один чоловік навіть дав круасанчик. Від цього було приємно. Коли ми проїжджали мимо дороги, яка виде до моєї тітки, ми вирішили залишитися у неї на декілька днів. Але вона нікуди не відпустила нас. Тож сьогодні я з сестрою все також залишаюсь в неї у селі Гришівка, Харівська область. Тато з мамою та дідусь з бабусею повернулися до дому. Тваринки під наглядом батьків, тож з ними все гаразд. Але мені дуже прикро, що мені довелося пережити дуже погані емоції та зміни в моєму житті. Я ненавиджу усіх, хто був хоч трохи причетний до війни з боку ворога. Ненавиджу всіх ворожих військових, хто завдав шкоди моїй країні та її жителям.

Мені боляче усвідомлювати, що багато людей постраждали набагато більше за мене.

І страждають досі. А ще мені дуже страшно, що я не знаю яке буде майбутнє, і що ще доведеться пережити українцям. Невідомість лякає. Але я вірю в наших захисників, вони витримають усі труднощі.

Слава Україні!