Голінєй Олександр, 1 курс, Рубіжанський професійний хіміко-технологічний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе -  Трощий Лариса Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це слово з 5 літер завжди здавалось просто словом. Словом, яке означає крутий жанр голлівудського кіно або епічну гру на комп'ютері, де ти можеш стати героєм на полі бою. Це слово також асоціюється з розповідями старших про бойові подвиги, з історичними романами, де герої борються за справедливість.

Але з часом це слово набуло для мене зовсім іншого значення. Тепер це не просто термін; це реальність, яка торкнулася мене, моєї родини, моєї країни.

Я сам з Донецька. Це місто — це не просто місце на карті; це мої спогади, моє дитинство, моє щасливе життя. Я пам'ятаю двір, де ми гралися з друзями, шумні вечори, коли вся сім'я збиралася разом, і відчуття тепла та затишку в нашій квартирі. Кожен момент, проведений з близькими, був безцінним. З особливим теплом згадую часи, коли ми всією сім'єю вболівали за "Шахтар" на Донбас-Арені.

Це були моменти радості та емоцій, коли ми переживали за улюблену команду та раділи перемозі — це було щось неповторне. Воно залишиться в моїй голові назавжди.

З початком війни все це стало лише спогадом. Я переїхав на Захід України у 2014 році, за декілька місяців до початку АТО. Проте перші місяці в новому місці були складними. Я стикався з труднощами, які спочатку здавалося неможливими. Мова стала для мене справжнім викликом. Я пам'ятаю, як намагався спілкуватися українською, але багато людей сміялися з моїх помилок. Це було важко, адже кожен жарт про мою вимову або граматику завдавав болю.

Я відчував, що моє нове життя не просто далекий від ідеалу, а й відзначене нерозумінням. Але я не здався.

Я почав вчитися, працюючи над собою та вдосконалюючи українську мову. Через кілька місяців навчання у школі я повністю перейшов на українську. Мій прогрес став очевидним, і я навіть отримав звання "Учень року" у 4 класі. Це був неймовірний момент для мене — відчувати, що мої зусилля не були марними.

Але я не приділяв цьому уваги, бо в той момент у мене сталася перша, і на жаль, не остання трагедія у моєму житті – смерть мами.

У своєму віці я не розумів до кінця, що сталося. Лише з часом я зміг усвідомити це. Моя матір залишилася на Донбасі з метою обслуговування нашого дому. Ніхто і не знав, що тоді почнеться війна, але з її початком я навіть не зміг поїхати на її могилу. Роки йшли, я вчився, ріс, проходив різні життєві ситуації — як хороші, так і не дуже.

І тут у 2015 році стається ще одне горе — смерть мого рідного дядька, який жив зі мною під одним дахом. В той час я через вік теж не розумів, що сталося, і ось знову — моя сім'я стає меншою.

Ціле життя я цікавився військовим мистецтвом, історією, географією і читанням найрізноманітніших книжок — (фентезі, енциклопедії тощо)Я розумів, що рано чи пізно конфлікт набере обертів. І ось, справжня війна — 24 лютого 2022 року, коли вся країна прокинулась від вибухів та прориву російськими військами кордону. Пам’ятаю, як люди у паніці збирали валізи, залишали все і тікали до кордону. І я знову відчув це — страх невідомості. Але тепер, у віці, в якому я все розумію, це були найстрашніші моменти мого життя.

Кожен ранок починався з перевірки новин: чи є нові втрати, чи триває обстріл. Я навчився цінувати прості радощі — час, проведений із родиною, спокійні вечори, коли можна просто посидіти і поговорити.

Я почав більше уваги приділяти близьким, розуміючи, що кожен момент може стати останнім. Але в той час я пам’ятаю мужніх чоловіків та жінок, які сотнями тисяч вступали в ряди ЗСУ. І я теж хотів допомогти своїй країні. У 2022 році я закінчував школу, і першим ділом я хотів подати документи у військовий ліцей, де б я міг стати професійним військовим та захищати свою землю від російських окупантів.

На жаль, моє здоров’я диктувало свої умови. Мені відмовили, і я почав вчитися далі, вже в 10 класі.

Вся Україна у 2022 році сподівалася на швидке завершення цього хаосу, проте дні перетворилися на тижні, тижні — на місяці, а місяці — на роки. Я усвідомлював, як війна торкається мого життя. Багато моїх друзів пішли на фронт. Я пам’ятаю, як прощався з ними, сподіваючись на швидке повернення.

Я з жахом спостерігав, як у моє селище привозили молодих хлопців, яким ще жити і жити. Пам’ятаю сльози батьків, людей та побратимів героя.

У 2023 році стається ще одне жахливе горе в моїй сім'ї — смерть мого батька. Мого наставника, радника та просто найкращого друга. Зі смертю мого тата мені здалося, що померла і частинка мене. Я ніколи не забуду його поради та настанови. Додатком до цього, з боку російсько-терористичного угруповання почалось масове знищення української енергетики, що призвело до регулярних та довготривалих вимкнень світла.

Було важко, але я це все пережив, ми це все пережили, бо українці — незламний народ. Зараз мені 17, я закінчив школу з відзнакою, поступив на юридичний факультет і на даний момент плідно вчуся.

Кожного ранку я встаю, читаю новини про знищення та вбивства людей, і в цей момент важко стримати сльози, але я мушу їхати на навчання та здобувати освіту далі. Ця війна залишила свій слід у моєму серці, навчила мене цінувати мир і з усією серйозністю ставитися до життя. Я сподіваюся, що кожен новий день наближає нас до кінця війни і до відновлення нашої країни.

Моя мрія — повернутися до Донецька, відчути ту атмосферу, яку ми втратили, та знову побачити улюблену команду на рідній арені.