Зранку стало дуже гучно, чутно було вибухи. Ми з 2014 року це переживали, тому для нас не стало це все якимсь секретом. Зрозуміли, що війна, бо авіація літала, почався скрізь рух військових.
Коли почалися прильоти поряд із двором, тоді вирішили виїжджати. Це було у квітні місяці. Усе ще працювало, вода була і електрика. У червні я ще приїжджав, деякі речі забирав. А з липня місяця, туди вже страшно було заїжджати. Я ще в вересні туди заїжджав, забрав найнеобхідніші речі, а все інше залишилося там.
Найбільше шокували поранення і загибель знайомих лююдей. Шокувало те, що життя припинилося, і все, що робив і наживав 60 років, залишилося в минулому. З кожним днем це усвідомлення приходить більше і більше: що того вже не вернеш, і нічого не буде.
Наші родичі воюють, брат воює, діти повістки получили, попроходили комісію, чекають своєї черги. Вже і рідних ховали.
Тут, на Полтавщині, залишилася батьківська хата. Я почав її трішки підтримувати, дещо реконструювати. Дякуючи Богові, діти туди приїхали, знайомі поприїжджали. Всі мої сусіди по Бахмуту тепер - сусіди тут, у Полтавській області.
Я багато людям допомагав з Бахмуту переселятися. Дехто тут виділяв хати навіть безоплатно, багато допомагали речами і їжею, мені дуже приємно. Допомагав і ваш Фонд Ріната Ахметова - ми отримували гуманітарку. Така людяність вражає.
Я все життя працював на себе, в мене було своє підприємство. Якби все стихло, може, відродив б його. Люди б повернулися і почали працювати. Я вже людина пенсійного віку, мені важко щось планувати. Якщо десь почнеться налагоджуватись, то я десь знайду свою нішу.