Красовська Ірина, група 8, курс 2, вище професійне училище №1

Вчитель, що надихнув на написання — Красовський Андрій Васильович

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Щороку в школі на уроках історії ми вивчали війни минулого. Але я ніколи не могла уявити, що в сучасному світі ми побачимо це на власні очі, а не в підручниках. Пам’ятаю, коли мені було шість років, по телевізору я побачила новини про те, що щось відбувається. Я запитала в батьків, і вони сказали: "Почалася війна на сході України." Навіть у такому юному віці я відчула серйозність цих слів і зрозуміла, що це не просто новина. Хто б міг подумати, що через вісім років я прокинуся від тих самих слів: "Прокидайся, почалась війна" — тільки цього разу не лише на сході, а по всій Україні.

Як страшно усвідомлювати, що діти, які у 2014 році малювали листівки на підтримку військових, тепер самі стали солдатами й захищають нашу країну.

За тиждень до повномасштабного вторгнення всі обговорювали новини й переконували один одного, що нічого не станеться. Пам’ятаю, як пішла гуляти центром міста — там панувала дивна пустота. Холодне повітря було пронизливим не лише через погоду, а й через тривожну атмосферу. Я намагалася не вірити, що щось станеться, але десь глибоко в душі з'явилося передчуття.

За кілька днів до війни я дивилася фільми про війну й слухала народні пісні, ніби інтуїтивно готувалася до чогось невідомого.

22 лютого я пішла на заняття з танців, де ми готувалися до концерту. Але мене не полишало дивне передчуття, ніби я більше туди не повернуся. Наступного дня, 23 лютого, я залишилася вдома через погане самопочуття, а 24-го вирішила ще відпочити. Того ранку я спала, коли раптом почула якісь звуки. Мама зайшла до кімнати й сказала мені слова, які я не забуду ніколи: "Прокидайся, почалась війна." Після цих слів моє життя розділилося на "до" і "після." Перші дні війни були найстрашнішими.

Постійні сирени, часті вибухи — усе це змусило мене з мамою та родичами виїхати за місто в пошуках безпеки.

Я дуже хвилювалася за рідних і друзів з інших міст. Одна подруга, яка колись через війну покинула рідний Донецьк і переїхала до Києва, знову була змушена тікати. Ми всі тоді думали, що в Київській області буде безпечніше, ніж у столиці, але область потрапила під окупацію. Щодня, читаючи новини, я сподівалася, що все ось-ось закінчиться, але з кожним днем ситуація лише погіршувалася.

Бачити зруйновані міста, знищені будинки, читати про вбитих людей було неймовірно боляче. Здавалося, що надії немає.

Проте завдяки неймовірній мужності наших Збройних сил ситуація почала змінюватися. Міста звільнялися одне за одним, і це давало сили рухатися далі. Я повернулася до танців, брала участь у благодійних концертах і збирала кошти на потреби військових. За ці три роки я дуже подорослішала. Цей час навчив мене цінувати кожну мить і не відкладати життя на потім. Я зрозуміла, що важливо вірити в краще та бути вдячною за все, що маємо. Ворог зруйнував наші міста та намагався зламати наше життя, але йому ніколи не знищити нашої сили та віри. Ми — покоління, яке обов’язково переможе, змінить і відбудує Україну.