Про війну Світлані Анатоліївні розповіла по телефону онука. Її так вразила ця новина, що не було сил повірити

Я в Лебедині народилася, тут і живу. У Лебедині моя родина: син, невістка, онучка з двома дітьми в Сумах. Мені 70 років через місяць буде.  

24 лютого мені онучка подзвонила з Сум. Вона сказала: «Бабушка, на нас напала россия». А потім - усе, як у тумані. Я не вірила, що таке могло статись. Росіяни казали, що ми брати, а тепер убивають наш народ, усе руйнують. У цьому немає жодного сенсу. Ніколи б не подумала, що таке станеться. Мій син їздив туди на заробітки, працював на них, а тепер… Навіть не знаю, що сказати.

Я дуже боялася за онучат. Син привіз онуку з дітьми із Сум, а сам пішов у тероборону, зараз воює. Невістка і онучка поряд зі мною, допомагають мені дуже.

Скрізь бомбили. Ми були переважно вдома, днів на 10 виїжджали до свахи. Банківські карти на початку війни не працювали. Слава Богу, у дітей трохи грошей було. Дещо вони купували, а якісь запаси вдома були. Ліки також купували. З  водою в нас було все добре.

Син воює. Переживаю. У онуки на роботі йде скорочення, я також переживаю. За онучат хвилююсь, бо вони в школу не можуть ходити нормально. Але я тримаюсь. Я не знаю, що таке депресія, в мене її ніколи не було. Мене рятують онуки – без них не знаю, що і було б.

Надіємося, що війна скоро закінчиться, що наша країна переможе, і ми будемо знову жити в мирі. Хочеться, щоб усі повернулися додому живими й здоровими, а далі - будемо бачити.