Житник Анна, 11 клас, Комунальний заклад "Чоповицький ліцей" Чоповицької селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мирутенко Людмила Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Тисяча чорних днів, тривожних ночей, звуків сирен... Біль і смуток… Розпач, розлука, сльози, кров, смерть… Знівечені долі, забране дитинство... А, може, це всього лише сон? Як?! У ХХІ столітті, в світі сучасних технологій, озвірілий ворог  безжально хоче стерти з мапи світу нашу неньку Україну?! Розбита  домівка, зруйнована школа, чиєсь обірване життя... Повертаються "на щиті'' до рідної домівки Герої… Алеї Слави... Ростуть вони, на превеликий жаль, у кожному населеному пункті. Пекучим вогнем озивається в серці – «Присутній…»

Не пробачимо, поборемо, обов’язково дамо відсіч!

Чорним круком увірвалася війна і в моє життя: відібрала дитинство, радість, дім...  У свої 14 років я одразу подорослішала. Це відбулося в той момент, коли, замість  улюбленого  заняття, обирала місце, де буду з родиною ховатися від вибухів. Народилася  я в Херсоні. Тут пройшли найкращі роки мого безтурботного дитинства. Увечері, 23 лютого, готувала домашні завдання. Але гірким було пробудження. Переді мною стояла бабуся. Вона розгублено промовила: "Війна..."

Херсон був окупований у перші дні війни. Було дуже страшно. Боялися, щоб росіяни не знищили міст, який вів до нашого мікрорайону. Ми б тоді були відрізані від міста.

Тривожна валіза була напоготові. Ми з мамою пішли в аптеку купити найнеобхідніші ліки. Чекали  своєї черги  протягом двох годин, та майже всі медикаменти були продані ще зранку. Щодня слухали новини по радіо й телебаченню. Але вони були невтішними. Через кілька днів мені зателефонувала татова бабуся (раніше я щотижня на вихідні їздила до неї і до тата). Вона повідомила страшну звістку: сусіда, який замінив мені дідуся, знайшли повішеним. Це була дуже важка  втрата. Кілька разів я ще їздила до батька, але так і не змогла  наважитися підійти до того будинку, де раніше мешкав дідусь Гриша.

Згодом вимкнули світло. Зникло все: звʼязок був не всюди, тому нікому з родичів не могли зателефонувати.

Ми, цивільні, не могли  змиритися з тим, що  жили в окупації, тому  виходили на мітинги з синьо-жовтими прапорами, під звуки Державного Гімну України до того моменту, поки  ворог не почав у нас стріляти та пускати сльозогінний газ. На початку осені окупанти всіх почали лякати, що заберуть у батьків дітей, якщо  ті  не будуть  навчатися в російській школі. Я не відвідувала цей заклад, і про це  ніскільки не шкодую.

Ховаючись від обстрілів, заспокоювала себе, як могла, -  навчилася плести гачком. Так у з'явився мій перший виріб -  кардиган.

11 листопада. Російські війська залишили Херсон так само швидко, як і зайшли. Наступного ж дня почалося бомбардування міста. Не стало й води. Ми з мамою щодня їздили на велосипеді до помпи.

1 грудня. Наш район  обстріляли градами: з верхніх поверхів летіло скло, в сусідньому будинку частково був знесений дах. Поширювалися чутки, що там  впала стеля в кількох квартирах.

13 грудня. Коли я допомагала мамі прибирати  під'їзд, у сусідньому дворі уламки ракети влучили в автомобіль. У цей момент ми піднімалися сходами. Я крикнула мамі, що потрібно втікати, а далі... не памʼятаю... Прийшла до тями, коли стояли в укритті і заспокоювали одна одну, а  за вікном гриміли вибухи. Але вдома залишилася бабуся! Як вона?!

Чимдуж помчали додому. Бабуся лежала на підлозі: її ударною хвилею відкинуло до стіни. На щастя, вона була жива.

У той же вечір  вирішили зібрати  речі, взяти  все необхідне  і поїхати  до тата. Так і зробили. Там були три дні. Потім придбали  квитки на потяг і залишили місто з надією, що ми обов’язково сюди повернемося. Найважче переносила переїзд кішка, яку не піднімалася рука залишити напризволяще. Вона не могла зрозуміти, що відбувається: намагалася втекти, нявкала. Довелося взяти її на ланцюжок.

Все далі й далі ми віддалялися від отчого порогу, де назавжди залишилася  щаслива пора дитинства.

Ми  приїхали  в село Йосипівка Коростенського району Житомирської області. Тут проживаємо й донині. У такий складний час всі об'єднуються: одні донатять кошти, інші – виготовляють окопні свічки, плетуть сітки, проводять благодійні ярмарки. Такі дійства відбуваються і в Чоповицькому ліцеї, де я на даний час навчаюся. Це наш маленький внесок у допомогу воїнам-землякам.

Я вірю в нашу перемогу! Ми все відбудуємо, бо є сильною, незламною, щедрою, співучою нацією, сила якої - в єдності!