Взагалі я з Бахмута, мені 18 років. До війни життя було набагато краще. Були друзі, сім’я вся разом. Зараз порозкидало, багато знайомих в ЗСУ захищають нашу землю - хвилююсь за кожного. 

У лютому я була на навчанні в Одесі. Ми прокинулися від вибухів і мені прийшло смс, щоб я збирала речі. Почала батькам телефонувати, а вони не зрозуміли – казали, що в них тихо. Я на наступний день поїхала в Бахмут. Ми там побули місяць, а на початку квітня виїхали, бо почалися прильоти. 

Було тяжко залишати місто: у нас там залишалися бабусі й тато. Я вдома ще не була після того, як виїхала. Бабусі не хотіли виїжджати, сказали: "Ми залишимося тут навіть під завалами", але батьки сказали: "Ні, збирайтеся, виїжджаємо".

Навпроти будинку впав снаряд, і зараз не знаю: стоїть домівка чи ні, не знаю, що з моїми друзями, чи побачу їх ще колись.

Сестра моя поїхала перша до Жовтих Вод - там її хлопець працює. Ну, і ми потім туди поїхали.

Я бачила родини, які виїхали без нічого. Ми їм допомагали, залучали волонтерів. Допомогли іншим родинам будинки знаходити. Приємно було, коли просто звичайні люди купляли і роздавали на вулиці і ковдри, і посуд. Моя бабуся не ходить, то їй в перший же день знайшли інвалідну коляску. Все-таки є на світі добрі люди.

Я вважаю, що потрібно не здаватися, підтримувати один одного - і перемога буде за нами. Чекаю, як після перемоги я буду йти по своєму місту, буду посміхатися. Будуть пісні, будуть прапори наші висіти. Все відбудуємо, і все зміниться на краще.