Я живу в Луганській області, місто Попасне. Доньку Катю поранило 17 листопада 2017 року. Вона тоді у третій клас ходила.

Катя прийшла зі школи, була десь 12-а година. Тільки сіла їсти з бабусею, як у двір прилетів снаряд. Самі відразу й не зрозуміли – усе сиплеться, шибки сиплються через вибухову хвилю.

Ми сиділи на роботі, обідали. І щось впало. Усі звикли: коли щось падає, то телефонують батькам. Я татові зателефонувала, він сказав: «Упав снаряд». Я терміново приїхала з роботи додому.

Нас із дочкою до лікарні відправили. Повернулися – усе зруйноване. Зима на носі, а в нас у будинку ні шибок, ні дверей немає. Дах теж побитий. Але ми не виїжджали нікуди.

У Каті поранення швидко зажило, упродовж двох місяців. Ми їздили на реабілітацію від Фонду Ріната Ахметова.

Більше постраждала її нервова система. Як стріляють – у доньки у вухах дзвенить, і вона накривається ковдрою для безпеки.

Ніхто не очікував цього всього. Коли в нас почали стріляти, усі злякалися. Ховаються в підвали. Коли Попасну захопили, літаки літали. Зверху все падало.  Я гадаю, кожен буде боятися, коли снаряди летять.

Ми в підвалі часто ховалися. Сидиш і переживаєш, щоб у підвал не прилетіло. Адже були такі випадки – у підвал прилітало. Ховаєшся, проте можеш і загинути.

Війна дуже багато змінила в моєму житті. Раніше ходили ми й нічого не боялися, а зараз усього боїмося. Переживаєш за свою дитину дуже.Весь біль її відчуваєш на собі. Якщо обстріли йдуть, ти боїшся за всіх. Боїшся втратити близьких. Я кажу: «Головне, що всі живі й здорові, а будинок відремонтується».