Ми проживаємо в Костянтинівці Донецької області. Ми тут щодня під прицілом. Приліт може бути і в цю хвилину, і ввечері, і вночі.

У нас було місцеве радіо, і там сказали про якусь спецоперацію. Я прослухала і нічого не зрозуміла. А вранці вийшла, щоб зняти пенсію з банкомата, і мене вразило, що біля нього був величезний натовп. Люди вели розмови по те, що війна почалася. Це був стрес.

Ми поки що залишаємось вдома, терпимо. Багато мешканців у місті. Працюємо.  Загалом усе добре. Якби ще прильотів не було… Тяжко і страшно. Магазини працюють, ринок теж. Усього достатньо.

Шокують прильоти. Дні три тому летіли якісь штучки в небі, бабахнуло – і сусідський будинок загорівся. На це було жахливо дивитися. Я з балкона все бачила.

Постійний стрес, тривога. Не знаємо, що буде вдень, вночі. А їхати – куди? По всій країні таке. Мабуть, у нас трохи більше, а десь - менше, але все одно по всій країні небезпечно. 

У нас люди згуртувалися, одне одному допомагають, нема байдужості. Допомагають нам усі. Є гуманітарка, хліб нам привозять гуманітарний. Якось живемо. Люди ходять тільки вранці на ринок, а після шістнадцятої години вулиці порожніють, стає тривожно.

Головне – щоб було мирним і спокійним життя. Хочеться, щоб було в нас дітей багато. Раніше, бувало, вийдеш – усі гуляють у парку, а зараз там нікого немає