Людмила народжувала меншу доньку в той час, коли рашистська армія штурмувала Запорізьку АЄС. Згодом наважилась виїхати з окупації з грудною дитиною
Мені 34 роки. Наразі я перебуваю у декретній відпустці. Моїй донечці рік і вісім місяців. Сиджу вдома, займаюсь дітьми. Зараз ми Запоріжжі, сюди евакуювались з Енергодару.
На початку війни я була вагітна і ось-ось повинна була народжувати. Зранку новини не вмикала, відправила старшу дитину до школи, а потім дуже переживала, щоб нічого не трапилось, щоб туди не вдарило. Потім всіх дітей відпустили додому. Всю першу добу дуже нервувала, плакала, тому на наступний день я потрапила до лікарні, мене залишили до пологів.
Сина відправили до бабусі у Василівку - думали, що там нічого не буде. Кому треба та Василівка? Вона маленька і нікому не потрібна… А там ще більше було гучно, ніж у нас. Моя дитина сиділа в погребі з бабусею.
Другого березня у мене почались перейми, після обіду штурмували наше місто, але не взяли його. Мені лікар кричить, щоб я швидше народжувала, бо будемо народжувати у бункері. У бункер нас спустили, і ми зранку сиділи там.
Атомну станцію захоплювали і по місту стріляли. Я переживала за дитину, яка з бабусею у Василівці сиділа в погребі, за чоловіка, який через дорогу сидить вдома і за донечку, яку народила, якій лише доба, а наше місто захоплюють.
Ми думали, що атомне місто – це велика небезпека, що його не візьмуть. А його захопили і стріляли по енергоблоках оці нелюди, які приїхали нас «асвабаждать». Тільки від чого? Від мирного життя, від друзів, від родичів. Вони б’ють по станції, не відчуваючи наслідків, не розуміючи масштабу катастрофи. У XXI столітті ми ніколи не думали, що буде війна, все було раптово.
Приємно, що люди згуртувались на вільній території, допомагали. І українці, і світова спільнота допомагають фінансово, продуктами, одягом тим людям, які звідти вирвались, не покидають напризволяще. Від різних фондів я не раз отримувала допомогу, за це дуже вдячна. Люди не залишають у біді тих людей, що опинились без домівок і рідних.
Ми з чоловіком довго не наважувались виїхати, пів року залишались в окупації. Потім шукали перевізників, які цим займались. Ми зібрали найнеобхідніше, найбільше – для малечі, бо їй пів року. Собі - тільки на перший час, бо попереду була осінь.
Вранці нас посадили в невеликий транспорт – машини по 7-8 людей і довезли до Василівки, там нас пересаджували в машини до людей, які стояли в черзі на блокпосту. Мені трапилась жінка з Маріуполя, яка їхала сама в машині. Мене з дітьми до неї підсадили. Йшов дощ, нас не дуже сильно перевіряли - зглянулись на те, що мала дитина.
О третій годині ми в же були в Запоріжжі, на вільній території. Я не знаю, які зв’язки були у наших перевізників, але нас попередили, щоб на блокпостах ми говорили, що їдемо у Кирилівку на відпочинок.
Ми проміжними дорогами, не виїжджаючи на трасу, виїхали з іншої сторони Василівки. Звичайно, це все було не безкоштовно, але нас привезли в іншу сторону, де були менші черги. Нам, мабуть, Бог допоміг. Трапився такий перевізник, з домовленостями.
Маленька надія ще є, що звільнять наші території. Ми хочемо повернутись: я - до чоловіка, діти - до батька, до своїх рідних, у свої домівки. Звільнять наші території, потім за допомогою інвесторів чи власними силами відбудуємо зруйноване і далі будемо жити, як жили. Хочеться сподіватись, що ми відвоюємо наші території і повернемось додому. Звичайно, життя буде важке, але ж то - рідна сторона. Ми вкладали душу в своє родове гніздо, тому хочеться сподіватись, що все налагодиться.
