Вона залишалася у квартирі без світла, води й газу. Снаряди падали зовсім поруч.  Її невістку поранило касетною міною, у лікарнях уже не вистачало бинтів навіть для поранених дітей. 

Таїсія з Маріуполя пам’ятає день, коли після прямого влучання спалахнув будинок.  Вибухова хвиля затягнула дим у вікна, пластик плавився, і вона зрозуміла: якщо не вискочить зараз — задихнеться. Разом із собакою кинулась на вулицю — просто під обстріл. «Автоматники йдуть, будинок горить, тіло крутить по асфальту… Куди мені йти?» — згадує журналістка.

Таїсія виходила з міста навмання. На вулицях — жінки з дітьми, котами, папугами. Чоловіки тягнуть вулицями людей з інвалідністю у візочках. Жінка згадує, як один дідусь не витримав й помер просто дорогою. Родина померлого лишила тіло на узбіччі — бо потрібно було рятувати дітей. 

Через вогонь і руїни Таїсія дісталася Мангуша. Разом із собакою сіла просто на землю біля кіоску, з’їла шматок хліба — перший за довгі дні. Звідти волонтери вивезли її до Бердянська, а далі — до Запоріжжя. 

«Коли ми перетнули наш блокпост і почули українську мову, я вперше заплакала, — згадує вона. — Зрозуміла: я вдома».