З Василівки до початку окупації було важко виїхати через розрушений міст, але Надії Григорівні було важливо попасти туди, де є медичне обслуговування і ліки

Війна застала нас у Василівці. До нас у місто росіяни зайшли 3 березня.

Тяжко було ходити по місту. Ми десять днів взагалі ніде не з’являлись. Через дорогу був магазин, там хліб продавали. Потім бомба прилетіла в наш будинок. Ми сиділи в підвалі, і дуже сильно гупнуло. Якби вона розірвалась, то ми б не вижили. Сусідка відчинила двері й сказала, щоб ми виходили.

Продуктів через три дні не стало. Ячну крупу завезли в маркет, а ще торгували в центрі міста з машин м'ясом, олією. Звідки везли борошно і цукор – не знаю, але ціни були високі. На базарі люди продавали те, що виростили.

У сусідки родич хворий, і вона ходить до нього провідати. Розказувала, що забрали в неї росіяни трішки картоплі. По-хамському вони не поводилися, але все одно неприємно.

За три дні одну аптеку розграбували, а всі інші зачинились. Купували ліки на базарі, їх привозили з Мелітополя й продавали втридорога. Я так боялась, як із моїм станом таке лихо переживу! Уже в стількох лікарів була! А де гроші брати на лікування? Пенсія мізерна.  

Я виїхала за станом здоров’я. Спочатку не збиралась, а потім приїхала до племінниці. Я прооперована була дев’ять років тому. Тазостегновий суглоб. У мене стався компресійний перелом хребта. 

Тяжко було виїхати. Автобуси ходили, але був розбитий міст через село. Покійного чоловіка брат поїхав у Запоріжжя, і я там була три тижні. А потім племінниця сказала, щоб я їхала до неї. 

У мене вже і вік похилий, і здоров’я після всього пережитого немає. Тільки сирени починають вити – такий страх бере! Недалеко від нас влучило – і вікна вилетіли. Будинок залишився без вікон. Що далі буде – один Бог знає. Хочеться сподіватись на краще і жити спокійно. 

У нас у під’їзді з 13 квартир залишилось тільки три сім’ї, а 10 квартир порожні. Якщо доведеться повернутись, то чи буде куди? Усі речі зібрала в одну сумку. Хіба туди багато покладеш? Усе життя чогось набувала, а тепер нічого немає… І не ми ж одні такі.

Сама себе налаштовую. Якщо я буду депресувати, то взагалі не піднімуся. Розгадую кросворди, намагаюсь читати, щоб мозок відключати. Дякую племінниці з чоловіком, що приютили. 

Я фізично вже не можу одна жити. У мене одна рука зламана, а в іншій паличка. Хай би війна закінчилася й інші люди нормально пожили: молодь, дітки. Нехай хоч не ми, але наші діти і внуки поживуть нормально після цього всього…