Мельничук Маріанна, учениця 11 класу Вищого художньо- професійного училища №3 м.Івано-Франківськ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гуменяк Надія Михайлівна 

Чому бути українкою - це моя суперсила?

Мабуть, усі ми в дитинстві дивилися мультфільми чи читали комікси про супергероїв з надзвичайними силами. Ми швиденько все доїдали, хутко робили домашнє завдання, старанно усе прибирали аби лишень скоріше побачити нові пригоди улюблених персонажів. Та з віком ми перестаємо вірити у дива, так вірити у суперсили з часом перестала і я... Аж поки не зрозуміла, що сама наділена надзвичайною суперсилою із народження, суперсилою бути українкою.Я надзвичайно пишаюся тим, що народилася в Україні.

З самого малечку у мені плекали любов та гордість за свою Батьківщину.Я захоплююся нашими безкрайніми полями, густими лісами та мальовничими горами з надзвичайно багатою природою, в яких ковток повітря наповнює тебе почуттям найбільшої свободи, що доводилося коли-небудь відчувати.

Я закохана в наші сучасні будівлі та ще більше у старі затишні вулички, де можна побачити цілі витвори мистецтва та насолодитися їхньою витонченою красою. Проте найбільше захоплення у мене викликають наші люди, які наділені надзвичайними суперздібностями, що не під силу жодному видуманому супергероєві.

Адже тільки українці знаходять бажання жити, коли впродовж усієї історії їх намагаються винищити. Для них немає нічого важливішого, аніж воля, попри те, що чужинці раз за разом прагнуть підкорити їх та зробити рабами.

Вони цінують кожен шматочок рідної землі, всупереч тому, що її завжди намагалися відібрати. Вони кричать, навіть коли їх морять голодом та катують. Вони пишуть, співають і розмовляють рідною солов'їною, попри більше ніж ста заборон на українську мову. Вони несуть свою ідентичність, унікальність, історію та надзвичайно багату культуру, залишаючи у собі сліди кожної нескореної душі, що стояла перед ворогом із високо піднятою головою і зробила усе, щоб не дати зламати нашу Батьківщину, закатовану, проте ніким не підкорену.

Українці щодня виборюють право на незалежність, змушені боротися зі страшним злом, але навіть не думають здаватися. Я не тільки захоплююся всіма нашими героями, а й намагаюся наслідувати їх.

Адже твердо впевнена, якщо кожен кохатиме свою вітчизну, так само як мати, що навчає свою дитину українському слову, письменник, що пише рядки любові до Батьківщини, знаючи, що вони можуть бути його останніми, борець за незалежність, що кричав про незламність українського духу, навіть попри дуло пістолета, яке ось - ось вистрілить, солдат, що віддав за неї найдорожче - своє єдине життя, то Україна ніколи не встане ні перед ким на коліна.

Я бачу майбутнє у якому сини повертаються до своїх матерів, а батьки до дітей, у якому знову ввечері у вікнах горить тепле світло, а на майданчиках чути веселий дитячий сміх, у якому більше немає кровопролиття чи війн, у якому в небі пролітають птахи й високо майорить незламний, гордий та найрідніший синьо-жовтий прапор.

Якось В.Чорновіл сказав: «І прийде час, коли один скаже: «Слава Україні!», а мільйони відповідатимуть: «Героям слава!». Я певна, що ці слова пророчі, адже маю силу, сильнішу за будь-яку, що існує чи вигадана, суперсилу бути українкою.