Розсильний Гліб, 15 років, Новопсковський газопроводський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Недовєсова Наталія Василівна

Літо 2014 року, восьме літо в моєму житті, з нетерпінням я чекав його. Одного літнього дня мама, прийшовши з роботи, оголосила чудову новину: «Синку, ми їдемо в санаторій до моря». Я рахував дні до довгоочікуваної подорожі. Пам’ятаю, як з азартом допомагав мамі збирати речі. І ось настав той день, коли я з мамою та тіткою Оленою зібрався та поїхав до ЖД вокзалу міста Сватове.

Я не вперше побачив потяг, але цього разу я їхав на ньому і отримував велике задоволення від ритмічного гуркоту коліс. Потяг віз мене до моря!

І ось ми приїхали до селища Кирилівка, що неподалік від міста Мелітополь. Я вже не вперше відпочивав на морі, але в санаторії – вперше. В цей же день ми пішли до моря. Великий, з білим чистим піском, пляж.

Теплі лагідні хвилі моря вже торкалися моїх ніг. Дочекався….

В санаторії багато відпочивало людей саме з Луганську. Ми познайомилися із земляками і почали спілкуватися. Все було чудово, разом ми ходили до моря, вранці на зарядку, на процедури та до їдальні. Протягом дня вживали лікувальну мінеральну воду, ввечері разом ходили до лунопарку та на спортивний майданчик грати у футбол. Відпочинок був активний, насичений і мені все дуже подобалося. Але я відчував схвильованість мами.

Одного разу почув її розмову з тіткою Оленою про події в Луганську.

Червень 2014 для нашого рідного Луганська видався складним…. Ніхто, навіть, в жахливих снах не міг собі уявити все те, що трапилося влітку того року. Ми відпочивали і гадки не мали, що в Луганську гинуть люди. А коли закінчився час відпочинку, із-за ситуації, що склалася, у нас виникли проблеми із поверненням додому. Всі можливі шляхи були закриті. Мама з тіткою шукали перевізника, який би згодився забрати нас з луганського вокзалу.

Коли ми прибули до Луганська, я побачив страшну картину, схожу на кадри із кіна про війну. Стовпотворіння розгублених людей, а в очах переляк та страх. А плач дітей, який лунав на весь вокзал, мені запам’ятається надовго. Ми теж відчули небезпеку, яка загрожувала нашому життю.

На щастя, знайшовся водій, який згодився перевезти нас через всі блокпости, яких вже на той час було немало. Ось ми загрузилися і поїхали. Людей було багато, з безліччю сумок, які теж хотіли скоріше виїхати з Луганська, подалі від жахливих подій. На виїзді з міста ми відразу потрапили на блокпост, біля якого було багато транспорту та людей.

Все добре, нас пропустили без перешкод, а по дорозі, в напрямку Луганська, гнали військову техніку.

І це нас налякало та змусило звернути з траси на ґрунтову дорогу, яка привела нас в ліс, де ми натрапили на військових. Вони попросили нас вийти з автобусу. Я дуже злякався за себе, за маму і за всіх нас, і заплакав. Це побачив український військовий та, щоб я заспокоївся, дав мені цукерок і погладив по голові. І справді, мені стало спокійніше і я зрозумів, що нас військові не скривдять. Перевіривши документи, вони порадили нашому водію, яким шляхом потрібно їхати далі.

Коли ми їхали полем, побачили в небі дивну істоту, яка наближалася до нас.

Нею виявився військовий гелікоптер, він на мить завис у повітрі прямо над лобовим склом автобусу. Того дня ми всі зрозуміли, що це все може призвести до дуже серйозних наслідків….

Я згадую слова мого дідуся, який помер 27 січня 2014 року. Він, спостерігавши все, що тоді відбувалося в Києві, передбачив війну. Так і сказав: «Ці політики дограються, що буде у нас війна».

Я впевнений, що ми повинні повернути свої землі. Бо, на мою думку, якщо цього не зробити в найближчий час, то може статися, що буде пізно. На тих територіях вже росте нове покоління, яке не знає Україну такою, яка вона є насправді, не знає нашої культури, не знає мови та історії. Покоління, у якого виховують негативне ставлення до України та всього українського. Я так цього не хочу. Я за мир на всій території України.