Гутовський Михайло, 10 клас, ЗЗСО "Тростянецький ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стригун Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

В перший день війни, я прокинувся, не знаючи, що почалася війна. Я, як завжди, відкрив очі, встав з ліжка, пішов на кухню, там мені сказали, що розпочалося повномасштабне вторгнення з російської сторони. Чесно кажучи, я навіть не здивувався, я знав, що це рано чи пізно станеться, адже їхні війська там стояли не один день. В перші дні вторгнення моя сім'я переживала страх, ми спали одягнені, не знаючи, що буде завтра. Десь на 15 день війни до мене в село приїхав племінник. Він живе у місті. На той час йому було  7 років. Я думаю для нього було дуже страшно залишатись одному вдома, адже його батьки зазвичай були на роботі.

Скажу чесно, ці дні із племінником були веселі і сумні, дні були сповнені страху і радості. Але вічно племінник не міг залишатись, і скоро він поїхав до себе додому.

Через 2 місяці, прийшла двоюрідна сестра і залишилась  з нами  на два тижні, вона живе в одному селі зі мною. Ви напевно спитаєте, чому вона прийшла до вас? Я скажу, я живу із бабусею і мамою, в мами така робота, що їй необхідно раз на три дні їздити на роботу і вона там з ранку аж до наступного дня, і бабусі було страшно залишатись зі мною самій, а на той час я був ще дуже малим. Ці дні із сестрою були  майже спокійними, компанія сестри мені дуже подобалась. Як всі, ми звикли до подій війни (як же страшно це звучить!), до новин про бомбардування, знищення шкіл, дитячих садочків, житлових будинків, але це було десь там далеко, не у нас. А у нас лише щодня були новини про те, хто з односельчан пішов на війну, хто сам, добровільно, кого викликали у військомат, хто кинувся волонтерити, збирати будь-яку допомогу для ЗСУ. 

Швидко поширювалася інформація про те, у кого вдома плетуть сітки, у кого печуть пиріжки, печиво, де збираються, щоб наліпити вареників, накрутити налісників, хто може усе це завести туди, де наші …на передовій. 

Буду відвертий, я людина із Заходу, тому я не можу знати про ті почуття, які пережили люди із Сходу. Я страх війни бачив лише на відео у Tik tok, на телебаченні, але цього мало, щоб відчути те, що бачили люди зі Сходу. Я не можу побачити всі ці жахіття, що бачили люди, які мігрували на Західну Україну і інші країни, я не можу засуджувати за суржик і за виїзд із країни. Адже більшість втратило своїх родичів і домівки, вони просто шукають спокою, і мирного неба. 

А наша мова - це наш кордон! Це все "рускій мір" і русифікація, яка тривала століттями. 

Але з часом я почав відчувати себе безкорсним. Питання: чим хлопець 12 років може допомогти вирішити конфлікт? Я не знаю.Так, я і моя мама долучалися до акції в школі і донатили, як могли, але цього мені було мало. Згодом на другий рік війни,  я почав прислуговувати в церкві. Там я вже почав відчувати себе корисним, адже батюшка займався і займається волонтерством, і в церкві я все ж таки чимось допомагав. Ближче до літа я почав дзвонити о 9:00 щодня - це було нагадування про війну і вшанування пам’яті загиблих  і живих воїнів. Для мене 1000 днів війни - це звичайне повсякденне життя (вибачте за ці слова). Страх був лише в перші дні війни, коли всі боялися нападу із білоруської сторони.

Адже я людина із Заходу і я дякую Богу, що не пережив те, що інша половина українців із Сходу.

Хочу всіх закликати допомагати нашим ЗСУ! Адже в перші дні війни народ воз'єднався! Слава Україні!