Веремій Анжела, вчитель, Ліцей №2 м. Хмільника Вінницької області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кажуть, життя – безконечна перевірка, яка ти людина. Сьогодні ж, щоб не згасло життя і вистояла Україна, треба жити так, ніби останній день.

Війна ввірвалася на мою землю зухвало й жорстоко – вночі, з ракетами, вибухами, смертю.

На підвіконні наївно цвіли квіти… А надворі  пахнуло бідою, кров’ю і смертю. Я молилася – єдиному, незрадливому, благаючи зупинити зло, свавілля нечисті. Сили й волі просила для мого народу: «Єдності дай нам, Боже, і мудрості. Допоможи подолати ненаситну орду. Захисти кожного, хто взяв до рук зброю, щоб захистити матір і дитину. Збережи кожну українську родину…»

Певно, невміло молилася… Ворог стирав із лиця землі нашої села й міста, грабував, викрадав дітей, ґвалтував дівчат, спивав кров невинних людей.

25 лютого пішла у військкомат, щоб записали добровольцем – і слухати не хотіли 59-річну жінку.

У підвалах навчала дітей онлайн, щоб не забували рідної мови, бо ж вона – дух народу, без неї «немає народу, як сонця без сяйва й тепла», – казав С. Шелунін. Аби утверджувати рідне слово, написала посібник з української мови.

А ще з учнями й колегами сітки на фронт плела. Вела щоденник війни, і вже за пів року світ побачив мій літопис «Молитва під кулями».

Книгу писала під звуки сирен, коли смертоносні ракети новоявлених ординців знищували наші міста і села, а українці розуміли: їх прийшли вбивати. Було боляче, страшно. Та велика біда – випробування для кожного.

Народ наш, який ніколи не зазіхав на чужі землі, на волю інших народів, узяв до рук зброю і став на захист своєї землі, всієї Європи – гідно,  достойно, примусивши весь світ затамувати подих від величі сучасних лицарів – захисників свободи.

У перші тижні  війни приймала у свій дім біженців із Харкова, пересилала з земляками українським захисникам кошти на фронт.

Коли дізналася про загибель земляка Влада Українця, прийшла в дім батьків Героя, щоб підтримати їх, розділити біль. Убирала в серце спогади рідних загиблого, щоб перелити потім життя захисника в мереживо слів. Так за місяці з’явилася книга «Остання висота» про 22-річного захисника, котрий загинув у перший день війни, врятувавши своїх побратимів на Антонівському мосту.

Владислав став одним з перших Героїв України, котрий смертю утвердив безсмертя великого народу.

За 1000 днів війни часто зустрічалася з українськими військовими (у нашому місті є шпиталь для лікування й реабілітації захисників). Привозила їм смаколики, книги, читала вірші.

А вчора мені зателефонувала колишня учениця – 41-річна жінка, вже вдова:

– Як Ви, вчителько? Можна прийти до Вас?

– Звісно, Маринко. Приходь, чекатиму.

Ми зустрілися. Говорили про війну, про долю України, втрати знайомих земляків, віру народу. А наостанок Маринка обійняла мене:

–Хотіла зарядитись оптимізмом, послухати вірші, згадати роки без війни. Я за тиждень на фронт іду. Там моє місце тепер. Ви про мою Ганнусю подбаєте, якщо зі мною щось станеться?

–Я не залишу твою донечку. Але  ти повернешся – і ми заспіваємо  про червону калину… За дівчинку твою порадіємо.

     …Вона пішла, впевнена й сильна. І пахнуло від неї фронтом, війною.

І був світанок 1000-го дня війни – холодний, німий, скорботний, але не  скорений. І тисячі моїх учнів, земляків їхали на фронти обвугленої країни, щоб захистити свою землю.

Хочу вірити, що прокинусь завтра, і діти мої, і внуки, сусіди, весь народ і ті, хто на передовій.

І станеться те, що має статись: ворог тікатиме з нашої землі ганебно і злочинно. Нехай понівечені, але повернуться Крим і Донбас. І знову зійде мирне сонце. І ми не почуємо більше страшних сирен, пострілів, і малюки не сиротітимуть. Усміхнуться люди, бо прийде на нашу землю святу мир. Заголоситься нива для життя, для щастя, для майбутнього.

А може, вранці я зрозумію, що ця війна мені наснилася. І я помолюся Господу, подякую за мир, за те, що то був страшний сон з очима смерті, біди і такої не людської війни.