Бендус Ангеліна, 9 клас
ЗЗСО І-ІІІ ст. с .Карбівка
Учитель, що надихнув на написання есе: Телійчук Тетяна Степанівна

Війна. Моя історія

Ми сиділи і вечеряли, мріяли чим займемося на вихідних. Сьогодні середа , у п’ятницю приїде додому Аліна, і ми поїдемо в парк “Софіївка” . Мама його обожнює.

- Ну все, іди лягай спати , - наказала мама, бо вранці ще у школу потрібно іти.

- Гаразд,- неохоче сказала я і побрела в свою кінату.

Не пам’ятаю , як я заснула . Серед ночі почула, як щось дуже шумно загуло на вулиці - і в кімнаті затремтіли шибки на вікнах і дверях . Сильний вибух . Ще один .

-Дзвони , швидко дзвони Аліні ,- почула я голос батька з іншої кімнати . - Нехай бере документи і швидко їде з Києва.

Мама плаче.

Я прибігаю до них в кімнату на тремтливих ногах і уже розумію , що почалась війна.

Я не знаю , що це таке, але останнім часом всі говорили, що можлива повномаштабна війна з Росією. Хоч і говорили , що це неможливо.

Знову свист над нашою хатою і через хвилину все вздригнулося , і щось дуже гучно вибухнуло.

-Уже п’ята ,-сказав батько за декілька хвилин . На вулиці ще темно і від того ще моторошніше . Страх пробирає до кісток .

Телефоний дзвінок .

-Почалося . Вони уже під Києвом , біля Гостомеля .

Це страшне підтвердження ми почули від батькового брата.

Ми з мамою уже не чуємо розмови , обоє плачемо і молимось . Мама знову набирає сестру , питає де вона, чи збираються, чи уже виїхали?

Що коїться ?

Це найгірший ранок за усе моє маленьке життя.

Я навіть не уявляла , що в двадцять першому столітті, може розпочатись така страшна війна.

Ніби живемо в Європейській країні, всі освічені, цивілізовані, і тут такий варварський вчинок.

Лише подумати , як ???

Як можна випускати ракети і руйнувати усе...Усе , що будувалося роками, десятиліттями. А людські життя,- невже нічого не варті ?

Я забилась у куток кімнати і спостерігала , як мати і батько похапки збирають перші необхідні речі. Документи , ліки, гроші.

Мене починало трусити, від усвідомлення відбуваючого жаху.

Що з нами буде ?

Куди ми поїдемо?

Де будемо жити ?

Усі ці питання крутилися в мене в голові.

Мама тремтливими руками витирала сльози , раз-по-раз набирала сестру.

І ніби цього всього було замало, батько немов оголосив вердикт.

- Я маю іти і захищати нашу землю від цих виродків.

-Ні!-категорично вигукнула мати.

-Ти хочеш , щоб вони прийшли до нас додому? Їх потрібно зупинити! І якщо не я , то хто? – це питання має зараз задавати собі кожен чоловік.

-А як же ми ? – схлипнула мати.

-Ви справитеся , головне зараз захистити нашу країну та її незалежність.

Всі ці події відбувалися настільки швидко , що за вікном і сонце почало викочуватись із-за сусідської хати. Велике червоне, немов все у крові.

Яке ж передбачливе те сонце було того страшного холодного ранку. Воно ніби ще тоді знало , що наша земля буде омита кров’ю та вимучена страшною та жахливою війною.

Скільки ще буде продовжуватися цей жах? Адже наша країна уже втратила найкращих своїх синів і доньок.

Не жаліє мороз лютий стебло зелененьке,

Не жаліє війна клята життя молоденьке,

Не жаліли ми вкраїну , самі розвалили …

А тепер оті руїни , кров’ю окропили.