Ангеліна, 9 клас
ЗЗСО І-ІІІ ст. с.Карбівка

Війна. Моя історія

Ми сиділи і вечеряли, мріяли чим займемося на вихідних. Сьогодні середа, у п’ятницю приїде додому Аліна, і ми поїдемо в парк “Софіївка”. Мама його обожнює.

- Ну все, іди лягай спати, - наказала мама, бо вранці ще у школу потрібно іти.

- Гаразд,- неохоче сказала я і побрела в свою кінату.

Не пам’ятаю, як я заснула. Серед ночі почула, як щось дуже шумно загуло на вулиці - і в кімнаті затремтіли шибки на вікнах і дверях. Сильний вибух. Ще один.

-Дзвони, швидко дзвони Аліні,- почула я голос батька з іншої кімнати. - Нехай бере документи і швидко їде з Києва.

Мама плаче.

Я прибігаю до них в кімнату на тремтливих ногах і уже розумію, що почалась війна.

Я не знаю, що це таке, але останнім часом всі говорили, що можлива повномаштабна війна з Росією. Хоч і говорили, що це неможливо.

Знову свист над нашою хатою і через хвилину все вздригнулося, і щось дуже гучно вибухнуло.

-Уже п’ята,-сказав батько за декілька хвилин. На вулиці ще темно і від того ще моторошніше. Страх пробирає до кісток.

Телефоний дзвінок.

-Почалося. Вони уже під Києвом, біля Гостомеля.

Це страшне підтвердження ми почули від батькового брата.

Ми з мамою уже не чуємо розмови, обоє плачемо і молимось. Мама знову набирає сестру, питає де вона, чи збираються, чи уже виїхали?

Що коїться?

Це найгірший ранок за усе моє маленьке життя.

Я навіть не уявляла, що в двадцять першому столітті, може розпочатись така страшна війна.

Ніби живемо в Європейській країні, всі освічені, цивілізовані, і тут такий варварський вчинок.

Лише подумати, як???

Як можна випускати ракети і руйнувати усе...Усе, що будувалося роками, десятиліттями. А людські життя,- невже нічого не варті?

Я забилась у куток кімнати і спостерігала, як мати і батько похапки збирають перші необхідні речі. Документи, ліки, гроші.

Мене починало трусити, від усвідомлення відбуваючого жаху.

Що з нами буде?

Куди ми поїдемо?

Де будемо жити?

Усі ці питання крутилися в мене в голові.

Мама тремтливими руками витирала сльози, раз-по-раз набирала сестру.

І ніби цього всього було замало, батько немов оголосив вердикт.

- Я маю іти і захищати нашу землю від цих виродків.

-Ні!-категорично вигукнула мати.

-Ти хочеш, щоб вони прийшли до нас додому? Їх потрібно зупинити! І якщо не я, то хто? – це питання має зараз задавати собі кожен чоловік.

-А як же ми? – схлипнула мати.

-Ви справитеся, головне зараз захистити нашу країну та її незалежність.

Всі ці події відбувалися настільки швидко, що за вікном і сонце почало викочуватись із-за сусідської хати. Велике червоне, немов все у крові.

Яке ж передбачливе те сонце було того страшного холодного ранку. Воно ніби ще тоді знало, що наша земля буде омита кров’ю та вимучена страшною та жахливою війною.

Скільки ще буде продовжуватися цей жах? Адже наша країна уже втратила найкращих своїх синів і доньок.

Не жаліє мороз лютий стебло зелененьке,

Не жаліє війна клята життя молоденьке,

Не жаліли ми вкраїну, самі розвалили…

А тепер оті руїни, кров’ю окропили.