Федоров Леонід Олегович, 15 років, КЗО «СЗШ № 112» ДМР, 9-В клас

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Кузьміна Любов Олегівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Коли 24 лютого я прокинувся о п’ятій ранку, російські війська здійснили масовану повітряну атаку по всій Україні. Країни і почали воєнний наступ, я навіть повірити не міг, що це правда, а не сон. З цього моменту моє життя розділилося на до і після, але все це я зрозумів згодом.

А зараз я хочу пригадати, як це було… Так от… сирени, вибухи і питання, що робити, куди бігти?

Я живу в 10- поверховому будинку, де багато дітей та людей похилого віку: дідусі й бабусі. Пішли в підвал і почали його облаштовувати під бомбосховище. Всі мешканці будинку зносили туди, все, хто що міг. Ми зі своєю родиною та ще родиною моєї сестри спускалися до підвалу, був лютий місяць, холодно, хочеться спати, але вибухи сирени , як страшний сон. Мама, тато і нас двоє, потім бабуся і ще троє ЇЇ онуків, а наших братів і сестер, бігти до підвалу, було страшно, моторошно, я не міг повірити, що таке може статися.

Брат і сестри приїхали до нас, тому, що їх було нікуди діти - батьки працювали - мама лікар, тато обслуговуючий персонал з ремонту техніки. Ми всі дуже боялися, особливо самий менший. Але куди діватися. У підвалі сиділи люди з різних будинків прилеглих до нашого, в них не було підвалу, з того часу ми стали як одна єдина сім’я.

Бабуся говорила, що колись ми виростимо і буде у нас своя сім’я та діти, ми будемо їм розповідати про все те, що нам прийшлось пережити: сирени, вибухи, ворожі атаки, але ми вірили всі, що ми виживемо, все буде добре, що наші батьки і діди будуть захищати нашу країну, перемога буде за нами. Головне ніколи не здаватися. А своїми вчинками, вірою і підтримкою всіх і інших, вірити в перемогу і жити в своєму місті чи селі на своїй землі, бути патріотом і сподіватися на перемогу.

Найдорожче, що ми маємо - це життя, щоб були живими та здоровими наші рідні та близькі. Все змінилося з того часу, у мене не було весни, не було літа, навіть, немає осені. До цього часу - все ніби зупинилося, у мене й досі 24 лютого. І так хочеться сказати: 24 лютого рівно о 5-й годині, Київ бомбили, але не об’явили, що почалася війна. Бомбили всю Україну. Війна жорстока та незрозуміла. Чому і за що? Такої ненависті і люті, нелюдського поводження з дітьми, жінками, літніми людьми - світ не бачив, такого знущання і звірства, забути неможливо. Буду пам’ятати і розповідати своїм онукам та правнукам. Не можна забути.