"Я за вами вже три дні в приціл снайперської гвинтівки спостерігаю"

Побував в полоні, потрапляв під обстріли, прибирав тіла загиблих з вулиць Бучі. Сергій Татарчук під час російської окупації побачив всі жахи війни. Він не зміг вчасно евакуюватися із міста і залишався у надзвичайній небезпеці до самого визволення.

Війна в новинах і війна… поруч знаходиться аеропорт Гостомель, який був однією з першочергових завдань для військових російської федерації. Тому те, що ми 24 лютого спостерігали з міста Бучі, і ті намагання облаштувати якісь укріпрайони… Вже було зрозуміло, що проти спецтехніки (мається на увазі танків, вертольотів) ті засоби, які були у нас, ми б нічого не заподіяли. Якщо, наприклад, 24 лютого це було в Гостомелі, то 25 лютого нас з огляду на те, що я маю монокуляр, попросили з товаришем спостерігати за трьома дорогами, які в кінцевому випадку сходяться в вулиці Вокзальній, яка веде з Гостомеля до міста Бучі. Це була перша така доволі непроста операція, коли ми попали під вертолітний обстріл. 25-го лютого я зателефонував дружині і сказав, що у вас є 10 хвилин, виїжджайте, а я вас буду наздогонять. Якби я їм цього не сказав, то вони б сиділи до останнього і чекали, коли повернусь з роботи.

А так я 25-го числа розв’язав собі руки, і в мене було… більш я був спокійний, Тобто в мене тил був вивезений, і все було доволі раптово. Потім пішли перші військові дії. 25-го числа у зв’язку з тим, що був витік газу по вулиці Інститутській, мали виїхати туди разом з газовиками задля усунення цієї ситуації.

Міський голова Анатолій Петрович Федорук 3 березня попросив допомоги в перевезені товарів з Дмитрівки «МегаМаркет»  (це траса М-06 Житомирська) у кількості семи осіб двома вантажівками і в супроводі Анатолія Петровича, тому що вже стояли блокпости і ми мали їх якось проїздить. Ми виїхали туди і там потрапили під обстріл під час того, як ми заїжджали на рампу до «МегаМаркету». А в цей час по Житомирці в напрямку міста Києва рухалась колона з 27 танків з літерою V на баштах. Десь в районі Капітанівки розпочався бій. У цей час ми грузили в автомобілі продовольство. І вже орієнтовно за хвилин 40, можливо, за голину, коли ми готові були їхати звідти, машини, автівки були загружені, то ті недобитки російської техніки відійшли до перехрестя і почали обстрілювати в тому числі і «МегаМаркет». Принаймні два постріли були в будівлю «МегаМаркету». Завдячуючи ЗСУ цей танк, який стріляв в бік «МегаМаркету» було знешкоджено, що дало нам можливість сформувати колону з трьох автомобілів і покинути Дмитрівку, магазин «Мега маркет».

Але проїхавши всі блокпости, в’їхавши в місто Бучу, на вулиці Склозаводскій нам на переріз виїхав БМП, і ми були змушені… Тобто у нас було продовольство, і ми не розуміли, що відбувається, і ми були змушені сховатися автомобілями, по-перше для збереження свого життя, а по-друге, продовольство, яке було у нас, ми розуміли, що в цьому є потреба тут. Ми не розуміли, наскільки там на годину це затримається, ми їх розіб’ємо. Але як з’ясувалось, там були в оточенні з 3-го включно по 8 березня. Кожен день намагались зробить певні рухи.

В один день 100–150 метрів пройшли. В інший день стільки метрів пройшли, і розуміючи, що в нас немає просто виходу. Ми не жили в одному місті, ми розформувалися. Три автомобілі – три екіпажі, всі люди жили в окремих місцях. А вже 6 березня надвечір російські військові почали розміщуватись на теренах промзон, які знаходяться на Склозаводській, тобто склозавод Бучанський, «Агробудпостач», Яблунська, про яку відомо, та все це відбувалось, якщо так можна сказати, у нас на очах. Спочатку вони стояли виключно під житловим. Їх техніка знаходилась під багатоквартирними будинками впритул, просто впритул.

Було чимало, кожне подвір’я, яке знаходилось в місті Бучі, намагалось якимось чином підтримувати, тобто люди де залишались, то там підтримувався якийсь порядок. Якщо ти потрапляв в мікрорайон чи вулиці, де в переважній кількості були багатоквартирні будинки, то сміття було набагато більше. І звичайно, побитої техніки знаходилось по декілька видів, тобто БМП, БМД. Неймовірними зусиллями вдалось його в найкоротший термін прибрати. Останньою, здається,  прибиралась вулиця Вокзальна, тому що від перетину з вулицею Яблунською до перетину з вулицею Садовою, тобто від школи до перетину з Яблунською, там було чимало російської техніки. Не скажу вам, яка кількість, не рахував. Я там був неодноразово.

27-го їх розбили, 28-го ми поруч роздавали на мікрорайоні хліб. Ми все це бачили, як плавився алюміній з цих  БТРів, він набирався в такі каплі, потім  протікало, він знову застигав і знову витікав, і знову застигав. Це десь після 12 голин, після того, як відбулися події славнозвісні. 15 березня орієнтовно, десь о першій годині дня, коли ми вже відправили людей, тобто поїхали останні автобуси, ми прибрали біля міської ради те, що вони залишили після себе, на територію міської ради завітали російські військові – ті, які виконували… спеціально навчений військовий підрозділ, який виконував захват, тобто будь-який укріпрайон. Вони не розуміли хто там, що там. Спочатку приїхали ті люди, які були. Вони навіть по формі, якщо подивиться на цих, які приїхали перші, вони оглянули, що там безпечно. По рації він повідомив… У цей час уже будівля міської ради по периметру була оточена російськими військовими. Він по рації дав вказівку іншим підрозділам, і орієнтовно за хвилин 15–20 почали з різних сторін… через огорожу заїхав «Урал», заїхав БМД. Вони почали вскривати ті гаражі, які не були вскриті попередніми військовими.

Як потім з’ясувалось, до будинку 16 по вулиці Нове шосе. Коли довели туди на місце, я постійно почав казати, що у мене затекла рука, потрібно перев’язати руки. Я їх постійно просив про те, щоб вони перев’язали мені руки з-за спини наперед. І транспортувати мене буде набагато простіше. Очі все одно зав’язані. Очі зав’язували з метою, щоб ніхто не розумів, з ким ми спілкуємось. Оскільки я більше всіх нив, намагався з кимось налагодити контакт, то один із російських військових розрізав мені ножем, звільнив мені руки. Потім, коли побачив моє обличчя, сказав: «А я вас знаю». Уявляєте, що товариші, які сиділи поруч, що у них було в голові, коли він сказав: «А я вас знаю». А потім він каже: «Я за вами вже три дні в приціл зі снайперської гвинтівки спостерігаю». «Три дня в прицел за тобой наблюдаю. Ты тела по городу собираешь» – «Ну да, я там помог, там помог просто погрузить». Почалась хоч якась розмова. Стало, як вам пояснить, набагато легше.

Я вважаю, що ми часто спілкувались, що вони прийняли нас як волонтерів, як людей, які займаються збиранням та подальшим цих тіл. Воно і насправді так було, тому що коли всі поїхали і залишився трактор… Я, наприклад, не тракторист, я не розумію, як можна розширити яму, яка знаходилась на території  церкви Андрія Первозваного, тому ми змушені були знайти тракториста, ходили туди до церкви, показували. Крутились взагалі, їздили на цій машині з червоними хрестами, грузили груз 200 або десь когось забирали, або завозили якесь продовольство, або їхали, щоб просто заправити цю машину. Примелькались, як вони сказали. Я вважаю, що коли він запитав не що з нами робить, а «мы интересуемся, можно ли пособирать тела», я уже понимал, что у меня там близкий человек лежит, там близкий человек лежит…

На мою думку, з поверненням людей, які повернулись з евакуації на територію міста, коли дивишся на це все з боку, то мені здається, що для деяких людей взагалі війни не було. Ті люди, які знаходились тут в окупації, у них зовсім інше ставлення до продуктів, до ліків і взагалі до людей, які їх оточують. Тобто хто цього не застав тут, не пробув, він доволі себе цікаво себе поводить. Що стосується тих, які тут були вони, стали набагато, можливо, дорослішими, змужнілими, тому що пережить все це, через себе пропустить, воно буде ще довго приходить і уходить. Ці картинки, які бачиш перед собою, в тому числі алея Променад.