«Я з животом ішла, розгубилася. Снаряди летять. Страшно»

Снаряди летіли з боку Вуглегірська. Це просто була жесть.

Там нічого немає, весь під’їзд «пішов».

Будинок наш і наступний будинок, буквою Г стоять. У другому будинку те ж саме: де хвиля пройшла – перший поверх наполовину без шибок. Люди закрили фанерою. У нас немає ні меблів, нічого, усе зруйновано.

Фільтрувальна станція постраждала ще більше, туди влучали снаряди. Страшно було. Страшно. Гупали снаряди.

Почалася війна 2014 року. Перестали платити дитячі. І над нашим будинком літали снаряди. Так, треба було їхати, коли я побачила на власні очі, як цей «Град» летів із боку шахти, з Карла Маркса.

Дивлюся: з Вуглегірська йде у відповідь, теж «Градом». Боже, я з животом! Я йшла з чоловіком, він каже: «Давай». Я кажу: «Куди мені? Я не знаю». Я розгубилася. Снаряди летять на Горлівку, ті дають звідти. Я боюсь. Під парканом ховаюся, бо страшно, дуже страшно.

Шість років прожили з чоловіком. Він захворів, температура 40–41. Викликала швидку. Його поклали в лікарню інфекційну; температура не збивалася, він нічого не їв, нічого не пив. Виписали його, я поїхала забрала. Через два дні він зліг повністю, у нього ноги паралізувало, права рука відмовила повністю. Потім дільничний лікар прийшов. Викликав швидку, вони його відвезли. Зателефонували мені незабаром лікарі: «Ваш чоловік помер годину тому». Я паніку підняла, діти плачуть: «Мамо, що трапилося?»

А підростуть – я їм скажу, що тата немає. Поки вони не розуміють. Для них тато в лікарні. Вони кажуть: «Ти татові молочка відвезла? Коли ми до тата поїдемо?». Я кажу: «Тату укольчики роблять, туди не можна. Одужає тато – потім ми поїдемо до тата».

Треба далі жити, треба прагнути, треба триматися. Не забувати, що в мене діти є. Діти – одна моя надія.