Ми чекали, що Горлівку звільнять

Усе почалося несподівано. Коли починалося у Слов'янську, коли його звільнили, то всі чекали, і я чекала, що Горлівку звільнять. Уже неможливо було сидіти. Поїхали 28 липня 2014 року.

28 липня було сильне бомбардування, але я не в центрі живу. У нас підривали міст. Тієї миті вирішили їхати, щоб перечекати. Тоді вивозили тільки в південний бік. Білосарайська коса – ось сюди 28 липня ми поїхали.

Але ту ніч ночували в мого батька, у нього на першому поверсі квартира й підвал. Бомбили сильно. Ми реально їхали під кулями, під бомбами. Було дуже страшно.

Із собою були купальники, шльопанці та шорти

Ми орендували житло в Мелекіному, перечікували. Потім зрозуміли: не буде кінця й краю всьому. У мене були в Маріуполі друзі. Вони допомогли, перевезли нас з Мелекіного в гуртожиток. 

Речей було, як то кажуть, тільки купальники, шльопанці та шорти. Нічого не було. Думали, усе закінчиться, але до вересня зрозуміли: не закінчиться. Без документів взяли сина в школу, він закінчив 9-й і пішов у 10-й клас.

Прийняли нормально. У школі адаптувався добре. А в жовтні я почала тут працювати. У Донецьку ще управління наше функціонувало, вони видали указ про звільнення та прислали трудову книжку, а тут узяли на роботу. Я прийшла звичайним лікарем, ось уже майже два роки я завідувачка відділу.

Глобальні зміни

Зміни глобальні принесла війна – покинули житло, була без роботи, без засобів до існування. Були накопичення, яких ненадовго вистачило. Без речей до жовтня, до холодів. Потім тато передав, через тих, хто виїжджав, сумку.

Ми реально їхали під кулями, під бомбами

Жили в гуртожитку. Від Ріната Ахметова отримували ми допомогу – продуктові набори й термобілизну.

Син важче все пережив, ніж я. Він покинув друзів, школу, родичів. Тут він один. Друзі в такому віці відіграють роль. Він пережив – я його переконала. Потім він звик і зрозумів, що тут краще, ніж повертатися туди. Попри те, що все покинули, але я пережила легко.

Маріуполь мені більше сподобався, гарніший і море є, кращий. Мені більше, ніж Горлівка, сподобався. Я подумала: якщо поїхали, то це краще. Не було морального бажання повернутися, я не планую.

Ми реально їхали під кулями, під бомбами

Найстрашніше

Найстрашніше у війні – це загибель мирного населення. Усе матеріальне можна купити, заробити, дістати. Усе, що приходить. А життя – це серйозно.

У зв'язку з воєнними діями, які відбувалися і відбуваються, ми покинули свій дім. Наші цінності змінилися. Починаєш цінувати те, про що не замислювався. Бабуся моя говорила: головне – мир. «Та, бабусю, ви війну пережили, а ми це не побачимо!». Виявляється, все поруч. Усі ми відчули. Хочеться, щоб люди не гинули.