"Я пам’ятаю, як було чутно страшні вибухи"

Харченко Анна, 15 років, ЗЗСО I – III ступенів № 17.

Я не можу дати точної відповіді на це питання, я не відчуваю себе на війні. Так, я пам’ятаю, як було чутно страшні вибухи, як тремтіли вікна, а на горизонті виднівся дим від вигорілих степів, але я не відчувала себе в небезпеці. Але чому?

Напевно, тому що мене завжди підтримували дорогі мені люди, які були поруч у скрутну хвилину і допомагали мені. Саме завдяки цьому в моїй сім’ї завжди була атмосфера спокою.

Я впевнена, є дві війни, і політична не найстрашніша. Ніяка людина не буде щасливою, коли в сім’ї буде розлад, як буде панувати злість та непорозуміння. Чи важливо, чи вибухають бомби, чи літають снаряди, якщо батько кричить на матір, в сім’ї постійні свари та образи? Ця війна набагато страшніша за якісь політичні сутички.

Той моральний біль набагато гірший за звичайний, він не лікується, а болить все більше і більше, не залишаючи ніякої надії.

У багатьох це битви кожного дня… Битви, в яких беруть участь злість, ненависть, непорозуміння, які забирають найцінніше, що є в житі кожного з нас: гарні відносини, любов, повагу. Найчастіше в кінці цих битв зостаються тільки розвалини – розвалені  сім’ї, вбиті стрілами роздратування та зневаги діти та батьки.

На питання, коли для мене почалась війна, я відповім: «Вона для мене не починалась. Маю надію, що ніколи не почнеться, і в моєму серці завжди буде мир і любов до рідних мені людей».