"Я не знаю, що таке мир. Усе моє свідоме життя триває ця клята війна"

Бановська Тетяна, 15 років, Опорний заклад загальної середньої освіти (ОЗЗСО) імені Василя Стуса.

Я майже не пам’ятаю свого дитинства. Це дивно, але подекуди мені здається, що в якийсь момент я забула все, наче моє життя почалося з просякнутого пороховим нагаром аркуша.

Я не можу пригадати, як закінчила дитячий садок, як пішла в перший клас, як ми їздили з батьками на море…

Мій перший спогад із дитинства дзвенить канонадою у вухах, сльозами стоїть в очах.

Я вже довгі роки намагалася заглушити його у своїй душі, але він знову й знову виникає перед очима. Про нього я розкажу й вам.

Ранок, саме час дивитися мультики і йти до школи. Я з тих дітей, які люблять уроки й пропуск одного дня обертається трагедією.

У той день про школу мови не було, хоча я намагалася вередувати й проситися на уроки, але на мене мало хто звертав увагу.

Мама поспішно збирала речі, сестра сиділа коло мене на ліжку й дивилася у вікно. Я теж поглядала на скло й чекала, поки воно знову задрижить, мені видавалося це досить весели дійством, схожим на події в кінофільмі.

Раптово сестра притисла мене до себе, я відсахнулася (не люблю обійматися). Тут ще й мама почала цілуватися й христити, мені ж залишалося лише ображено дивитися на них.

Ми вийшли на вулицю, довкола пашіла свіжа зелень, холод обдавав щоки, з листя подекуди накрапувала роса.

Я з виглядом надутого пінгвіна покрокувала до машини, умостилася на задньому сидінні коло бабусі й купи пакетів із речами; під ногами стояли горщики з квітами, акваріум із золотою рибкою та бридкими равликами.

І ще раз зиркнула на маму і сестру. Хоч мені і пояснили, що вони не можуть поїхати через роботу і навчання, було сумно, здавалось, що мене відправляють у село напризволяще.

Почувся свист у небі, машина поспішно рушила. Не встигла я насолодитися краєвидами, як нас зупинили.

Двоє неохайних чоловіків відчинили двері машини, звеліли вийти. У машині довколишній гуркіт не здавався таким гучним. Тепер від нього закладало вуха. Наші речі почали викидати назовні, чоловіки зі зброєю в руках переглядали документи, задавали питання, багато кричали. Якогось моменту вони оточили батька. Як виявилося, хотіли відібрати машину. Раптом чоловік у балаклаві глумливо всадив приклад у татів живіт.

Бабуся, стара сувора жінка, упала навколішки й заголосила, як поранена левиця, вона благала, показувала на мене й плакала.

Я заклякла коло машини, у голові зашуміло, окремішні звуки пострілів, криків і важкої техніки сплелися в один потік.

Я не плакала, не кричала, не сказала ні слова, може, й не дихала.

Мені здалося, що весь великий світ упав і душить мене своєю вагою. Звуки довкола ставали голоснішими, десь удалині почали з’являться яскраві проблиски світла, наче розгорялася небачена мною досі гроза – «Блискавки», «Гради», «Урагани»… Бабуся підхопила мене під руки, тато поспішно зачинив двері, дерева довкола застрибали в буйному русальному танку.

За нами відчинялися ворота пекла. Я припала до заднього вікна, щоб побачити, які ж чорти вистрибуватимуть із них.

Краматорськ. Весна. Сонце. Тиша. Мені сім. Звичайний урок. Пишемо самостійну, а на думці прогулянка з подружками по алеях, заквітчаних свічками каштанів. На стіні портрети українських письменників. Раптом щось падає, врізається у свідомість деренчання скла, що розлетілося підлогою. Підіймаю очі на вчительку і бачу, що розбився портрет Шевченка.

«Буде війна, – говорить вона й додає, – Не бійтеся, Перемога буде за нами». Ми віримо, бо Шевченко і вчителька завжди говорять правду, але нам стало лячно…

Краматорськ. Весна. Уже давно не тиша. Нам сім. Стоїмо біля стіни, подалі від вікон, кляті обстріли не дають вчитися. Марія Петрівна – наша смілива, відчайдушна вчителька, ховає нас у підвалі школи.

Там, у маленькому сховищі страшно, але ніхто не плаче, тільки стискаємо руки один одному. У війні немає першого чи останнього дня, є тільки до та після.

Є мій батько, який іде добровольцем на фронт; є моя мама, яка під час обстрілів блискавкою біжить додому, бо її дитина в небезпеці; є моя сестра, для якої жовто-блакитний назавжди в серці. І є я, маленька дівчинка, яка знає, що таке «Гради», розрізняє військову техніку. Дівчинка, яка дивилась у вічі ворогам.

Краматорськ. Весна. Мені п'ятнадцять. «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!» – промовляє Шевченко зі сторінок Кобзаря. І я вірю, вірю вчительці, вірю пророку, вірю батькові, який прощаючись, сказав: «Не плач, доню. Все буде Україна!»

А Україна – це Степан Чубенко, якого закатували вороги в Донецьку; Андрій Сірченко, який загинув від кулі снайпера поблизу селища Кримське; це діти та вчителі нашого ліцею, що плели після уроків маскувальні сітки для фронту; волонтери, які цілодобово возили продукти та ліки на передову.

Тепер мама ділить усі спогади відносно війни. Батька немає в живих. Сестра вчителює в рідній школі.

Тепер уже вона промовляє слова Шевченка. Я закінчую ліцей та з острахом згадую ті часи. Війна все не припиняється.

Я не знаю, що таке мир. Усе моє свідоме життя триває ця клята війна. Хоч і не в Краматорську, але поки на території України знаходяться окупанти, миру в моєму серці не може бути.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/