Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Юрій Прохоренко

“Того дня було дуже багато загиблих. Друга я поховав у дворі школи”

переглядів: 710

Переселенець із Севастополя поховав свого друга, переселенця з Донецька, у дворі школи. Незабаром був поранений сам, але вижив.

Юрій Прохоренко переїхав в Ірпінь після анексії Криму. Із початком повномасштабної війни в Україні взяв на себе обов’язки коменданта бомбосховища Ірпінської школи № 2. Там ховалося кілька сотень людей. Обстріли, загиблих на вулицях, боротьбу з мародерством Юрій і його родина знімали на відео

 

Прохоренко Юрій Іванович, проживаю в Ірпені з 2014 року, до цього мешкав у місті Севастополі, але після окупації Криму я приїхав із сім’єю до Києва, а потім до Ірпеня.

Усе було добре, доки не настало 24 лютого цього року. Практично все відбулося на моїх очах, і оборона, і визволення Ірпеня, моїх родичів, моїх рідних, моїх близьких. Я залишався тут із сім’єю, була донька, були мої онуки, вони мешкали по вулиці Павленко, де страшні бої проходили. О 6-й годині прокинулися через те, що почули вибухи.

Літала техніка. У районі Гостомеля все горіло. І війна нас не залишала до останнього, доки я не отримав контузію.

Я вивіз маленьку дитину дев’яти років, бо неможливо було перебувати тут, сильно стріляли. Я, який виїхав за 950 кілометрів із Севастополя, я не думав, що тут буде війна, для мене це був шок. Я відчиняю вікно й бачу, як усе летить, вибухає, буквально за цим будинком упала ракета. Можна прожити два-три життя й не відчути те, що ми пережили за ці дні.

Практично одразу розпочався мінометний обстріл Ірпеня, реактивними снарядами. Мені треба вивезти сім’ю в безпечне місце, я їх вивіз до другої школи. Там були бомбосховища, там вони були на постійній основі. Доводилося заходити до своєї оселі, вирішувати питання їжі, води.

У підвалі було понад 200 людей, і я взяв на себе обов’язки забезпечувати цих людей усім потрібним. 25-го числа я звернувся до територіальної оборони, був зарахований до їх складу як член територіальної оборони, але тоді не було на всіх озброєння. І я займався забезпеченням людей, які переховувалися в другій школі, у підвалі. Там було максимально 200–210 осіб. Школа, у якій перебувало понад 200 осіб…

Прилітало практично щодня в дах, у стіни, просто поряд, у будівлю. Ми йдемо в притулок. Дружина спекла хліб. Ми потрапили під обстріл, дивом забігли за будівлю, ще доля секунди й нас би не було.

Влучання в зал, під час переходу з однієї аудиторії в іншу, пошкодило всі вікна, перегородки, тільки дивом наш завгосп не постраждав. Вони ж знали, що це школа… і пряме влучання в дах. Нас урятувало лише те, що ми повернули за ріг.

Це було 4 березня. Це було четверте число. Ми з дружиною прийшли до поліклініки. Почався обстріл, були серйозні руйнування. Цієї миті я телефоную своєму другові й кажу: «Забирай дружину та в бомбосховище». Він із дружиною вискочив, але вискочив не через чорний вхід, а через парадний, і в цей час прийшов приліт, його вразило численними осколковими. Я йому телефоную, слухавку бере дружина й каже, що Сашка більше немає, він загинув.

“Того дня було дуже багато загиблих. Друга я поховав у дворі школи”
Олександр Зубенко

Дружина була поранена, я її вивіз до поліклініки, а потім відвезли до Києва. Проблематично було виїхати, були підірвані мости. Приліт був безпосередньо по центру нашого двору. Сашу вивезти до моргу або на цвинтар я не міг, бо обстрілювали постійно. Довелося поховати його на 11-й день, увесь цей час він лежав у під’їзді. І я поховав його на території школи, на подвір’ї. Уже потім після того, як звільнили Ірпінь, його перепоховали. Йому був 51 рік, переїхав він із Донецька, пішов звідти й потрапив тут.

Сім’я пережила дуже багато подій. Тоді загинуло багато людей. Хлопець загинув біля лікарні, я накрив його ковдрою. Наша територія не була, дякувати Богу, в окупації, центральні вулиці були вільні. Було організовано оборону, і противник сюди не пройшов. Журналісти, які були тут… Я вийшов із притулку, бо пройшли танки. Я думав, що окупанти, я підійшов до рогу, а там французькі журналісти. І тут прилітає. Нам пощастило, що уламки полетіли в інший бік, але вибуховою хвилею нас підкинуло на два метри.

Я був контужений, водій журналістів також, перелом трьох ребер.

“Того дня було дуже багато загиблих. Друга я поховав у дворі школи”

Я ледве дійшов до притулку, заспокоїв, що немає ворожої техніки. Увесь час виникало запитання: за що? Я все життя прожив у Севастополі, не знав, хто такий Бандера, а потім почав читати. Так це ж хлопець, який хотів самостійності нашої держави, який прагнув, щоб ми були суверенною державою. І що тут поганого? І чому їм за Леніна й за Сталіна нічого не висувають? Тепер я став Бандерою.

Чого досяг Путін? Ненависті до всього російського, хоча я російськомовний. Я не можу тепер книжку відкрити й читати, я не можу бачити пам’ятники радянським солдатам, хоч у мене троє дядьків загинули під час Другої світової війни. Але я тепер не можу, мене просто зламало.

За що, за що, за що це звільнення горезвісне російське? Нас визволити? Вони постійно повторюють, що звільнити український народ від нацистів, а тепер вони почали говорити «від націоналістів». Ну, вибачте, можна змінити професію, можна змінити рік народження, але національність змінити не можна.

Ти народився українцем — ти ним і помреш. А як можна позбавити Україну нації? Ми є, ми будемо, і ми нікуди не дінемося. І ми житимемо щасливо й мирно, у цьому є стовідсоткова впевненість.

Ірпінь 2022 Відео Історії мирних чоловіки зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли втрата близьких безпека та життєзабезпечення вода здоров'я перший день війни їжа 2022 окупація
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій