30 березня 2022.

ЯК МИ ВИБРАЛИСЯ З МАРІУПОЛЯ

Треба бути у потрібному місці в потрібний час. Чули таке? Я не вірила. Але збіг обставин вивів нас з міста-героя.

6 днів 6 людей сиділи в коридорі 2×1,5 м під перехресним вогнем. Ввечері п'ятого дня ми зловили зв'язок і дізналися, що начебто скоро у місто прийде гумконвой та відбудеться евакуація з Драмтеатру.

Їжа та вода в нас майже скінчилися, у дворі стояли танки, сусідня багатоповерхівка горіла, а поруч було чутно кулеметні постріли. Тож ми вирішили йти.

Вранці 16 березня не без пригод ми дійшли до театру, який через 1,5 години знищіть авіабомба.

В паніці ми побігли до іншого центру біженців – філармонії. Яку теж почали бомбити з "градів". Комендант філармонії знайшла можливість наступного дня вивезти частину людей до блокпосту на виїзді з міста (про це пізніше розкажу).

17 березня ми пішки дійшли до с. Мелекіно, де поселилися на дачі наших знайомих. Через 4 дні знайшли водія, який за 500 грн довіз нас до Ялти. Там нас пустили переночувати у пансіонаті незнайомці-добродії.

22 березня ми знайшли водія: за 1000 грн з людини нас вивезли на Бердянськ. Де ми три дні жили в спорткомплексі в очікуванні евакуації.

Рашисти перетворили шлях у 100 км з Бердянська до Запоріжжя на 1,5 доби знущань. Але ввечері 26 березня ми опинилися в Запоріжжі якраз на комендантську добу. 1,5 доби ми сиділи в квартирі втрьох і їли те, що нам дали волонтери.

28 березня ми дивом опинилися у бусіку на Франківськ, переночували в Умані, вийшли в Тернополі, там сіли в електричку на Львів.

Майже 13 днів з Маріуполя до Львова. Той поїзд у 28 годин згадую з теплом у серці.

Я писала і дзвонила у цей час купі людей. І багато хто шукав можливості нам допомогти. Але в нас не було авто, не було мільйона грошей, на тих територіях перебої з паливом, а знайти водія майже нереально.

Але в багатьох таких можливостей нема. Я теж планувала багато чого, але важко щось робити, коли тебе щогодинно бомблять, у дворі трупи сусідів, ти починаєш хворіти від холоду та майже непритомніти від голоду.

Маріуполь – не забувайте про нього. Багато говорять, що міста нема. Є. І там сотні тисяч. І хоробрі захисники не здаються. Тепер маю нову мрію – деблокада. Вона ж здійсненна?

30 березня 2022.

ЩО МИ ЇЛИ.

Моя родина не мала звичаю накопичувати та зберігати їжу. Так робила бабуся, що пережила і 1933-й, війну та 1946-ий. А ми забули.

В перші дні війни в магазинах утворилися черги і ми їх відстоювали та докупали їжу. Десь в перші дні березня народ почав бомбити магазин: когось затримували, чула, що і стріляли. Тероборона казала, що магазини почали відкривати ворожі ДРГ, щоб розпочати у місці кризу.

А потім вимкнули газ. А це дрова, вогонь, каструлі, сковорідки. У дворах багатоповерхівок.

Вода – це окреме питання.

10-го березня до нас в квартиру прилетіла бомба і рознесла кухню з 80% їжі. Щось ми тримали в кімнаті. Ми перебралися до сусідів, в яких теж закінчувалися продукти. Нас 6.

Нас врятував військовий, який у двір привіз ящики печива "Марія", і моя мама взяла один ящик. Ми їли 6 печив у день на людину, 2 склянки води, 1/6 яблука, трішки ізюму, був ще паштет, розмазаний на дні. Нічого гарячого, і мінусова температура. Бомбили нас килимово.

Але ця пачка особлива. Я її привезла з Маріуполя.

Коли ми потім виходили з дому, то їли це печиво в дорозі, що тривала 9 днів до Запоріжжя.

Дивлюся зараз, як в Маріку рашисти роздають гуманітарку. Частково вкрадену українську гуманітарку. В розбомблених районах, де прописка в підвалах. Після вбивства тисяч цивільних. Де люди більше місяця в холоді і голоді. І розумію, що я й може б за нею стояла. Що в тих умовах ти будеш брати, в кого завгодно. Але то печиво від українського військового (ні імені, ні долі не знаю) – це спогад, який гріє моє серце. Щось тепле з цих дуже холодних днів.

Потім ми попили чаю у театрі, і його розбомбили. Ми перебігли у філармонію, де нам дали суп з м'ясом і пряники. На якийсь час суп і пряники стали важливіші за те, що ми врятувалися з театру.

У Ялті нам дали молоко, а в магазині ми за шалені гроші купили вино, ковбасу і печиво. Розділи на шістьох.

У Бердянську ситуація з їжею покращилася, бо в них можна купити ковбасу, хліб, фрукти. Але на повноцінний раціон не вистачало.

1,5 доби в гумконвої ми їли печиво і хліб. А коли приїхали у Запоріжжя, то потрапили на комендантську добу. Мріяли піти в магазин, а мали лише пакет гуманітарки, яку встигли схопити. А це знову макарони з тушонкою, рис з морковкою і чай з медом.

З Запоріжжя ми бусіком поїхали на Захід і їли печиво та каву, фастфуд. Повечеряли в Умані борщем. Тупо рай.

На другий день на вокзалі Тернополя пообідали макаронами, які готують тут для біженців, а при заселенні у Львівський театр ляльок нас погодували рисом і овочами.

Планую з цього дня триразове харчування відновити. Але сама собі не вірю.

І моя ситуація – це ще норм.

Знаю людей, які мають їжу на місяці. Це якщо хата не згоріла. І мародерів знаю. Сусіди інші вкрали ящики ковбаси і бухла. Пили, їли і раділи: працювати не треба, а все для щастя є.

А мами з немовлятами?

1 квітня 2022.

ВОДА.

Як я її почала цінувати. Коли вона перестала йти з крану, а потім магазини розбили і купити не можна. Воду привозили в певні місця, але черги були кілометрові, і не факт, що тобі вистачить. Інформація передавалася з вуст в уста. Жодних гучномовців або оголошень. Тіко люди говорять.

Технічну воду ми набирали під час дощів та топили сніг. 

А за питною ми ходили на Малофонтанну - там джерело. Одне з найстаріших у місті. По факту калюжа, яку від великою кількості людей перетворили у багнюку.

Ми ходили до них, коли провідували дядька. Годину туди і годину назад. І люди копирсалися, набирали крижану воду. Але не всі так можуть. Не всі знають.

Коли в останній тиждень наш район обстрілювали щогодинно, ми не змогли нікуди виходити. Пили склянку води на людину вдень. Від холоду вода замерзала.

1 квітня 2022

Знайшла відео мого будинку. 10 березня ми прокинулися від двох вибухів. Вікна разом з рамами, всі міжкімнатні двері, вхідні та під’їздні двері вилетіли.

Ми спали на матрацах на підлозі та закрили себе тумбочками, тому не постраждали. А от два моїх сусіди, що були на вулиці, загинули. Одного занесли у мою квартиру в очікуванні швидкої, але він вмер від кровотечі.

На скріншоті можна побачити місце влучення ракети у під’їзд, а на першому поверсі моя квартира і простирадло, яким я намагалася закрити вікна.

23 квітня 2022

Золота кішка Мишка

Це ми так родиною її називаємо, бо війна показала, що це реально дорогезна кицюня. Гріла нас у морози і муркотіла під обстрілами.

А потім нам у квартиру прилетіла бомба. І Мишка дві доби нічого не їла, не пила, не рухалася. Сиділа зі скляними очима і наче замерзла. Ми тоді перебралися на коридор до сусідів.

Мама вирішила, що її треба випустити в розбиту хату до її вцілілого лоточка. Випустили. Вона заховалася за шафами. Я між обстрілами носила їй їжу та водичку, яка від холоду замерзала. А після ночі бачила, що киця вилазила і ходила до свого туалету. Моя охайна киця.

Так було два дні, а потім до нас у квартиру (двері вибило вибухом) забіг величезний пес на ланцюгу і перестав пускати у хату. Тоді я вперше заплакала і подумки готова була вбити переляканого пса за мою Мишку.

Пса вигнали українські військові, а ми зібралися у театр. А киця під шафами. Вона подерла мою руку як скажена, але я її витягнула і запхала в переноску.

І ми побігли містом, зустріли рашистський танк та попали під його обстріл. Прийшли у театр, а за півтори години його розбомбили. І ми побігли у філармонію. Весь цей час кішка знову в шоці в переносці.

На ранок ми пішки – в Мелекіне: траса, міни, поля, сніг і я несу Мишку.

В Мелекіно ми переховувалися в добрих незнайомців на дачі, і Миша ожила. Бо що що, а її їжу ми тягнули. Киця не має голодувати! А ходила в туалет вона у «кульочок» – розумна моя.

Потім була Ялта і киця знову плаче в переносці. І знову дорога.

Бердянськ. 4 дні на підлозі в спорткомплексі серед маленького зоопарку: котики, собачкі, пташки, змії, папуги, гризуни і т.п. Зробили Мишці зі скотчу повідочок, щоб гуляти з нею.

1,5 доби в гумконвої Бердянськ-Запоріжжя. Вона тупо розламала переноску і сиділа в мене на ручках: їла і пила з них. І спала.

1,5 доби в Запоріжжі і знову дорога. І знову на ручках.

В Тернополі викинули переноску, бо Мишка її повністю поламала, вимагаючи свободи.

У Львові ми заселилися в Театр ляльок, де вона втекла... і знайшлася через добу.

Зараз Мишка від'їдається, відсипається, грається як скажена та отримала кілька корисних укольчиків.

Не залишайте своїх друзів у біді. Ми врятували нашу, а зараз вона рятує нас. Мишка – єдине світле у моєму дуже депресивному житті зараз. Наша золота.