Актриса маріупольського народного театру «Театроманія» Марія Кутнякова з родиною три тижні провела у блокадному Маріуполі. Коли її будинок після обстрілу стояв напівзруйнований, знайшла прихисток у сховищі Драмтеатру… За півтори години театр підірвали. Вціліла дивом… Дивом вийшла з руїн блокадного міста… Дивом жива… За 22 дні війни Марія дізналася, що таке голод, килимові обстріли, втрати та смерть… Тисячі смертей
Евакуація не йшла до нас, тому ми пішли до неї і таки потрапили в автобуси до Запоріжжя 25 березня
Треба бути у потрібному місці в потрібний час. Чули таке? Я не вірила. Але збіг обставин вивів нас з міста-героя.
6 днів 6 людей сиділи в коридорі 2×1,5 м під перехресним вогнем. Ввечері п'ятого дня ми зловили зв'язок і дізналися, що начебто скоро у місто прийде гумконвой та відбудеться евакуація з Драмтеатру.
Їжа та вода в нас майже скінчилися, у дворі стояли танки, сусідня багатоповерхівка горіла, а поруч було чутно кулеметні постріли. Тож ми вирішили йти.
Вранці 16 березня не без пригод ми дійшли до театру, який через 1,5 години знищіть авіабомба.
В паніці ми побігли до іншого центру біженців – філармонії. Яку теж почали бомбити з "градів". Комендант філармонії знайшла можливість наступного дня вивезти частину людей до блокпосту на виїзді з міста (про це пізніше розкажу).
17 березня ми пішки дійшли до с. Мелекіно, де поселилися на дачі наших знайомих. Через 4 дні знайшли водія, який за 500 грн довіз нас до Ялти. Там нас пустили переночувати у пансіонаті незнайомці-добродії.
22 березня ми знайшли водія: за 1000 грн з людини нас вивезли на Бердянськ. Де ми три дні жили в спорткомплексі в очікуванні евакуації.
Евакуація не йшла до нас, тому ми пішли до неї і таки потрапили в автобуси до Запоріжжя 25 березня.
Рашисти перетворили шлях у 100 км з Бердянська до Запоріжжя на 1,5 доби знущань. Але ввечері 26 березня ми опинилися в Запоріжжі якраз на комендантську добу. 1,5 доби ми сиділи в квартирі втрьох і їли те, що нам дали волонтери.
28 березня ми дивом опинилися у бусіку на Франківськ, переночували в Умані, вийшли в Тернополі, там сіли в електричку на Львів.
Майже 13 днів з Маріуполя до Львова. Той поїзд у 28 годин згадую з теплом у серці.
Я писала і дзвонила у цей час купі людей. І багато хто шукав можливості нам допомогти. Але в нас не було авто, не було мільйона грошей, на тих територіях перебої з паливом, а знайти водія майже нереально.
Згадую багатьох, хто пішки проходив і більше. І тих, хто мій шлях долав швидше. Але збіги обставин, комунікація майже з сотнею людей допомогла мені опинитися там, де я зараз.
Але в багатьох таких можливостей нема. Я теж планувала багато чого, але важко щось робити, коли тебе щогодинно бомблять, у дворі трупи сусідів, ти починаєш хворіти від холоду та майже непритомніти від голоду.
Маріуполь – не забувайте про нього. Багато говорять, що міста нема. Є. І там сотні тисяч. І хоробрі захисники не здаються. Тепер маю нову мрію – деблокада. Вона ж здійсненна?
Моя родина не мала звичаю накопичувати та зберігати їжу. Так робила бабуся, що пережила і 1933-й, війну та 1946-ий. А ми забули.
В перші дні війни в магазинах утворилися черги і ми їх відстоювали та докупали їжу. Десь в перші дні березня народ почав бомбити магазин: когось затримували, чула, що і стріляли. Тероборона казала, що магазини почали відкривати ворожі ДРГ, щоб розпочати у місці кризу.
Коли стало зрозуміло, що ми більше не маємо змоги купувати продукти, ми зрозуміли, що їжі в нас на два тижні.
А потім вимкнули газ. А це дрова, вогонь, каструлі, сковорідки. У дворах багатоповерхівок.
Вода – це окреме питання.
10-го березня до нас в квартиру прилетіла бомба і рознесла кухню з 80% їжі. Щось ми тримали в кімнаті. Ми перебралися до сусідів, в яких теж закінчувалися продукти. Нас 6.
Нас врятував військовий, який у двір привіз ящики печива "Марія", і моя мама взяла один ящик. Ми їли 6 печив у день на людину, 2 склянки води, 1/6 яблука, трішки ізюму, був ще паштет, розмазаний на дні. Нічого гарячого, і мінусова температура. Бомбили нас килимово.
Але ця пачка особлива. Я її привезла з Маріуполя.
Коли ми потім виходили з дому, то їли це печиво в дорозі, що тривала 9 днів до Запоріжжя.
Якщо коротко: це найсмачніше печиво в моєму житті. Останню пачку бережу як золото. Дякую тому невідомому військовому, що й іншим людям віддав.
Дивлюся зараз, як в Маріку рашисти роздають гуманітарку. Частково вкрадену українську гуманітарку. В розбомблених районах, де прописка в підвалах. Після вбивства тисяч цивільних. Де люди більше місяця в холоді і голоді. І розумію, що я й може б за нею стояла. Що в тих умовах ти будеш брати, в кого завгодно. Але то печиво від українського військового (ні імені, ні долі не знаю) – це спогад, який гріє моє серце. Щось тепле з цих дуже холодних днів.
Потім ми попили чаю у театрі, і його розбомбили. Ми перебігли у філармонію, де нам дали суп з м'ясом і пряники. На якийсь час суп і пряники стали важливіші за те, що ми врятувалися з театру.
4 дні в Мелекіно ми пили багато чаю і кави, а їли раз на день – або суп, або макарони з тушонкою. Там ми змогли купити хліб і мало не вмерли від щастя.
У Ялті нам дали молоко, а в магазині ми за шалені гроші купили вино, ковбасу і печиво. Розділи на шістьох.
У Бердянську ситуація з їжею покращилася, бо в них можна купити ковбасу, хліб, фрукти. Але на повноцінний раціон не вистачало.
1,5 доби в гумконвої ми їли печиво і хліб. А коли приїхали у Запоріжжя, то потрапили на комендантську добу. Мріяли піти в магазин, а мали лише пакет гуманітарки, яку встигли схопити. А це знову макарони з тушонкою, рис з морковкою і чай з медом.
З Запоріжжя ми бусіком поїхали на Захід і їли печиво та каву, фастфуд. Повечеряли в Умані борщем. Тупо рай.
На другий день на вокзалі Тернополя пообідали макаронами, які готують тут для біженців, а при заселенні у Львівський театр ляльок нас погодували рисом і овочами.
Планую з цього дня триразове харчування відновити. Але сама собі не вірю.
І моя ситуація – це ще норм.
Є люди, які з початку мало що мали і не могли займатися дровами, вогнищами і т.д. І діставати воду. А дні йдуть. А їжа не з'являється. Це голод. Це навіть не шість печеньок на день.
Знаю людей, які мають їжу на місяці. Це якщо хата не згоріла. І мародерів знаю. Сусіди інші вкрали ящики ковбаси і бухла. Пили, їли і раділи: працювати не треба, а все для щастя є.
А мами з немовлятами?
Як я її почала цінувати. Коли вона перестала йти з крану, а потім магазини розбили і купити не можна. Воду привозили в певні місця, але черги були кілометрові, і не факт, що тобі вистачить. Інформація передавалася з вуст в уста. Жодних гучномовців або оголошень. Тіко люди говорять.
Технічну воду ми набирали під час дощів та топили сніг.
А за питною ми ходили на Малофонтанну - там джерело. Одне з найстаріших у місті. По факту калюжа, яку від великою кількості людей перетворили у багнюку.
Місто фонтанів за мільйони не облаштувало найголовніші фонтани для життя.
Ми ходили до них, коли провідували дядька. Годину туди і годину назад. І люди копирсалися, набирали крижану воду. Але не всі так можуть. Не всі знають.
Коли в останній тиждень наш район обстрілювали щогодинно, ми не змогли нікуди виходити. Пили склянку води на людину вдень. Від холоду вода замерзала.
Знайшла відео мого будинку. 10 березня ми прокинулися від двох вибухів. Вікна разом з рамами, всі міжкімнатні двері, вхідні та під’їздні двері вилетіли.
Ми спали на матрацах на підлозі та закрили себе тумбочками, тому не постраждали. А от два моїх сусіди, що були на вулиці, загинули. Одного занесли у мою квартиру в очікуванні швидкої, але він вмер від кровотечі.
На скріншоті можна побачити місце влучення ракети у під’їзд, а на першому поверсі моя квартира і простирадло, яким я намагалася закрити вікна.
Це ми так родиною її називаємо, бо війна показала, що це реально дорогезна кицюня. Гріла нас у морози і муркотіла під обстрілами.
А потім нам у квартиру прилетіла бомба. І Мишка дві доби нічого не їла, не пила, не рухалася. Сиділа зі скляними очима і наче замерзла. Ми тоді перебралися на коридор до сусідів.
Мама вирішила, що її треба випустити в розбиту хату до її вцілілого лоточка. Випустили. Вона заховалася за шафами. Я між обстрілами носила їй їжу та водичку, яка від холоду замерзала. А після ночі бачила, що киця вилазила і ходила до свого туалету. Моя охайна киця.
Уявіть, розтрощена хата і посеред кухні стоїть кошачий туалет. І кішка туди ходить пісяти. Між обстрілами.
Так було два дні, а потім до нас у квартиру (двері вибило вибухом) забіг величезний пес на ланцюгу і перестав пускати у хату. Тоді я вперше заплакала і подумки готова була вбити переляканого пса за мою Мишку.
Пса вигнали українські військові, а ми зібралися у театр. А киця під шафами. Вона подерла мою руку як скажена, але я її витягнула і запхала в переноску.
І ми побігли містом, зустріли рашистський танк та попали під його обстріл. Прийшли у театр, а за півтори години його розбомбили. І ми побігли у філармонію. Весь цей час кішка знову в шоці в переносці.
У філармонії в кішки почалася істерика, хотіла вийти, а там купа песиків – не можна. Так ми з нею і сиділи всю ніч: вона плаче, рашисти обстрілюють філармонію, а я молюся.
На ранок ми пішки – в Мелекіне: траса, міни, поля, сніг і я несу Мишку.
В Мелекіно ми переховувалися в добрих незнайомців на дачі, і Миша ожила. Бо що що, а її їжу ми тягнули. Киця не має голодувати! А ходила в туалет вона у «кульочок» – розумна моя.
Потім була Ялта і киця знову плаче в переносці. І знову дорога.
Бердянськ. 4 дні на підлозі в спорткомплексі серед маленького зоопарку: котики, собачкі, пташки, змії, папуги, гризуни і т.п. Зробили Мишці зі скотчу повідочок, щоб гуляти з нею.
1,5 доби в гумконвої Бердянськ-Запоріжжя. Вона тупо розламала переноску і сиділа в мене на ручках: їла і пила з них. І спала.
1,5 доби в Запоріжжі і знову дорога. І знову на ручках.
В Тернополі викинули переноску, бо Мишка її повністю поламала, вимагаючи свободи.
У Львові ми заселилися в Театр ляльок, де вона втекла... і знайшлася через добу.
Зараз Мишка від'їдається, відсипається, грається як скажена та отримала кілька корисних укольчиків.
Не залишайте своїх друзів у біді. Ми врятували нашу, а зараз вона рятує нас. Мишка – єдине світле у моєму дуже депресивному житті зараз. Наша золота.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.