"В голові були думки: «Що ж буде завтра? Чи воно вже не настане?"

Савченко Олександра, 16 років, Гришинський ЗЗСО I – III ступенів.

Всі ми знаємо, що зараз відбувається на сході України. Війна – саме по собі страшне слово, воно зразу асоціюється з людськими втратами, кров’ю…

Я народилась у прекрасному селі Приморське. Недалеко від нас знаходиться море, кожне літо – з друзями та батьками. Взагалі літо було найкращою порою року для мене, але однієї ночі все змінилось. Пам’ятаю, як сьогодні. Літній вечір, я з сім’єю сиджу на кухні, проводжаю тата на роботу, дивлюсь мультфільм з мамою, йду спати, все добре.

І тут я почула постріли, дуже сильні. Чую, як падають уламки від снарядів, вікна тремтять.

Я біжу до мами в кімнату. Вона, звісно, вже не спала, ми збираємо речі, мама шукає документи, бачу у неї на очах сльози. Від усього мені стає ще сумніше, ми забігаємо у підвал, там було дуже холодно, пахло сирістю, світло вимкнули.

Я забрала з собою всіх своїх домашніх улюбленців, сиділа, чекала, поки все скінчиться, тоді в мене в голові були такі думки: «Що ж буде завтра? Чи воно вже ніколи не настане? Побачу я своїх близьких?

Тата, якого провела на роботу, чи сестру, яка поїхала навчатися?» Ніч з мамою ми провели там, цілий день я не промовила ні слова, на душі була тривога, перед очима була страшна подія тієї ночі, далеко десь чулись постріли, це ще більше нагнітало.

Знову ніч, знову з’являється той страх, знову холодний сірий підвал.

І так тривав мій останній місяць літа. Я відчувала небезпеку, здавалося, якщо покину підвал чи вийду за межі подвір’я, то не виживу. З’явився страх залишитися самій. Через деякий час мої батьки прийняли рішення відправити мене до рідної бабусі, туди, де спокійно, де мир.

З одного боку, мені дуже хотілось покинути рідне село, з іншого боку, я розуміла, що прийдеться розпрощатися зі своїми друзями, батьками, бо будинок вони не можуть залишити без нагляду.

Усю ніч перед від’їздом я плакала у підвалі, тому що через обстріли я не могла провести останній день і останню ніч в своїй рідній домівці.

Коли я приїхала, довго не могла звикнути, боялась кожного голосного звуку, засинала з увімкненим світлом. З часом я зрозуміла, що не буду серед ночі бігти у підвал, але страх залишився, він досі живе.

Минуло вже сім років, як я покинула своє село, зараз мені шістнадцять років, здавалося б, доросла, але коли починаю пригадувати ті страшні події, не можу стримати сліз, серце обливається кров’ю, рана не загоїлась, вона назавжди залишиться в моїй пам’яті.

Війна – це біль, це втрати людських життів, кров, звуки снарядів.

І в голові дуже багато питань вже декілька років: «За що боролися наші діди, прадіди?

За мирне небо над нашими головами заради нащадків. Так чому ж ми це руйнуємо? Чому всі країни не можуть жити спокійно і в злагоді?»

В моєму селі й досі проходять обстріли, не була там майже два роки, але переживаю так же сильно, як і раніше, тому що там мій дім, моя рідня, мої друзі.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/