"Сім довгих, страшних воєнних років"

Принцевська Тетяна, 15 років, ЗОШ I – III ступенів № 6.

Розплющуються маленькі оченята. Вони вперше бачать яскраве сліпуче світло. Малятко робить свій перший подих – голос маленької людини пронизує повітря. Ще одна невинна душа з’явилася на світ. Яка ж доля цієї людини? Я сподіваюсь, що вона буде щасливою.

У далекому 2014 році почувся перший постріл. Мені тоді було вісім років. У своїй сім’ї я була щасливою.

Ранок розпочався прекрасно, яскраві сонячні промені було відчутно навіть крізь зашторені вікна. Вони лагідно змушували мене прокинутися, відкрити очі та з усмішкою сказати собі: «Сьогодні обов’язково станеться щось хороше». Але десь щось гуркотіло, було чутно постріли.

Вдома ми були удвох із татом. Мама вже була на роботі, бо вона працює в лікарні, а на той час вже було багато військових, постраждалих у запеклому бою, та й звичайних людей. Здавалось, що вони до цього не причетні. Та так і є.

Приблизно опівдні ми з татом, скориставшись гарною погодою, пішли гуляти в парк. Було літо, усе навколо було зелене-зелене, розливалися пахощі напоєного свіжістю повітря. Ми з татом на прогулянці. Лагідний вітерець розвиває моє розпущене, довге біляве волосся. Ідучи алеєю, ми зайшли в магазин поласувати морозивом.

Все було добре, початок літа вабив різнокольоровими фарбами, а на дитячих майданчиках чутно радісний галас дітей. Здавалось, ніхто не може порушити ідилію, але виявилось, що все ж таки може.

Вже тоді почала відчувати, що щось не так. Раптом почувся гучний вибух, потім другий, третій… мурашки по шкірі. У мене стислося серце. Ми з татом швидко побігли додому. На щастя, ми були недалеко. Зв’язку не було, тому подзвонити рідним та упевнитися, що вони живі-здорові не було можливості. Саме тоді я усвідомила, що почалась війна.

Згодом вимкнулось світло, не стало води, було страшно і тривожно. Дитяча душа тремтіла, вона ніби шепотіла у порожнечу: «Я не хочу війни, хочу спостерігати за бджілками».

А далі були щоденні обстріли, розбиті будинки, перелякані та навіть убиті люди, покинуті домівки.

І хто ж нам пообіцяє, що ми прокинемося?

Розплющуються маленькі оченята. Вони вперше бачать яскраве, сліпуче світло. Малятко робить свій перший подих – і дитячий плач пронизує повітря. Народилося життя, народилася людина…

І хто зможе подивитися цьому янголяткові в очі та впевнено сказати, що його життя тільки починається, і воно обов’язково буде без війни, а значить, щасливе. І воно, життя, обов’язково принесе на вишитому рушникові мир і щастя цій людині, в кожний дім, у кожну українську родину, в мою країну, що зветься Україною.