"Про що може думати дівчинка дев’яти років?"

Самарська Анастасія

Науковий ліцей комунального закладу вищої освіти "Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія"

Весна 2014 року. Мені було дев’ять років. Про що може думати дівчинка дев’яти років? Звісно ж – не про війну. Дівчинка дев’яти років думає про цукерки, морозиво, прогулянки з друзями, про виставу у цирку, новеньке платтячко та того красивого котика, якого обіцяла купити мама, якщо я буду гарно навчатися.

 Я тоді була в третьому класі та відвідувала музичну школу. Пам’ятаю, як у мене мокріли долоньки, коли потрібно було складати іспит з гри на фортепіано або прописувати гами на сольфеджіо. Тоді мені було страшно. Страшно, що проґавлю якусь ноту, не зможу зіграти завдання вчителя.

 Але ні. Музична школа не була такою страшною, з усіма вимогливими вчителями,  бемолями та дієзами.

Ми жили в звичайній двокімнатній квартирі з мамою та бабусею.

Мама приїздила ввечері з роботи та ми йшли на вечірню прогулянку. Заходили в супермаркет, мама купувала мені сік, та ми спілкувалися як пройшов день.

У той день, 12 квітня, ми дещо затрималися на вечірній прогулянці.

Коли ми прийшли додому, я зрозуміла, що трапилось щось погане.

Бабуся сиділа на дивані, в квартирі було темно, вона тримала пульт від телевізору  в одній руці, а іншу тримала біля чола. Мені здалося, що в неї підвищився тиск.

У відповідь, бабуся обійняла нас обох, міцно так обійняла, а потім вимовила одне слово:  «Війна».

Саме в цей момент, я відчула такий знайомий з музичної школи холодок у долоньках, і вони помокріли.

 Це було страшно. Мама ретельно намагалася стримувати хвилювання. Бабуся розповідала подробиці новин, від неї лунало тихе: «Це ж так близько. Вони стріляють. Гинуть люди». Вона плакала.

Мама її заспокоювала, але очі мами нібито бігали зі сторони в сторону. Я підійшла до неї, пригорнулася, в очах тремтіли сльози страху, відчаю, в голові лунали думки, думки, думки. Я взяла маму за руку, і відчула, що її долонь така ж волога як у мене.

Саме в той день я зрозуміла, що таке справжній страх, розгубленість, а ще я усвідомила, які ж щасливі люди, які живуть в мирі, які не відчувають війну так поруч, а лише читають про події минулих війн у підручниках з історії.

 І тоді, мені – дев’ятирічній дівчинці, так сильно захотілося не морозива та платтячка, і навіть не красивого рудого котика – мені захотілося МИРУ, понад усе.

 Минули роки. Війна на Сході нашої держави триває. Ми подорослішали, мені майже шістнадцять. Ми навчилися жити в державі, де йде війна.. Але ми ніколи не навчимося без болю чути про втрати наших захисників. Деяким з них було двадцять, а деяким вісімнадцять. Майже мої однолітки, могли  б бути друзями. Але, мабуть, вони теж швидко подорослішали того дня, одного дня – 12 квітня 2014 року.

І всі ми віримо, що цей день вже дуже скоро настане. А поки на Різдво ми робимо більше пирогів, а на Великдень випікаємо більше пасок, готуємо яскраві писанки, та передаємо їм – юнакам та дівчатам, чоловіка та жінкам, які боронять нашу державу, щоб ми могли жити!