"Ніхто не міг уявили, що Маріуполь зітруть із лиця землі"

Дмитро Кузьминський точно знає, що він робитиме 18 березня з року в рік. Разом із сусідами вирішили: ми телефонуватимемо цього дня один одному, де б ми не знаходилися, і згадуватимемо, як були поряд у ці найважчі дні. У підвалі маріупольської п’ятиповерхівки вони разом пережили обстріли, обшуки, погрози й навіть відсвяткували день народження. 

Якщо взяти теперішнє вторгнення, то для мене воно почалося так само, як і для всіх, 24 лютого 2022 року, з дзвінка мами о сьомій з копійками годині ранку, яка повідомила мені, що всю Україну бомблять і взагалі все, почалася війна. Перша реакція — ступор. Я не те що не повірив, просто так, не зрозумів, мозок не хотів усвідомлювати, що це насправді реальність, але я розумів за всіма зовнішніми факторами, що це правда. Перша реакція була така сама, що й у решти людей, принаймні, тих, кого я знаю.

Повернувся додому, зайшов в Інтернет, почав гортати стрічку новин і ще раз переконався, що все це, на жаль, правда. Мало хто з маріупольців виїхав у перші дні. Виїхали, імовірно, найбільш завбачливі або мудрі люди, я не знаю, 99,9 % маріупольців були досить спокійні. Ми просто пройшли через усе це у [20]14 році, і ми знали, що немає більш захищеного міста, ніж Маріуполь, за винятком, можливо, столиці.

І, напевне, це було найбільш безпечне місто в Україні, це без перебільшення, тобто можна було в будь-який час удень або вночі гуляти містом і зовсім нічого не боятися. У Маріуполі був увесь силовий блок, якщо, припустимо, після [20]14 року, скажімо так, Краматорськ — це була облрада, тобто це була частина влади, то в Маріуполі була зосереджена вся силова гілка, абсолютно вся, починаючи з СБУ, поліції та обласного главку й закінчуючи військовими, прикордонниками та всіма іншими. Тому ми були впевнені, що, у принципі, нам нічого такого не загрожує, думали, що все відбуватиметься за сценарієм 2014 року: ну, десь там, біля Маріуполя, ідуть бої, тобто поїду, попрацюю, познімаю, ну таке, нічого особливого.

Ніхто не міг уявили, що Маріуполь будуть стирати з лиця землі. Для мене війна почалася, непевне, 2 березня, коли пропало... Ну, першим пропало світло, не пам’ятаю, якого саме числа, ну, пропало, потім через добу з’явилося, ну, таке ж буває. Ми не дуже відреагували. Пропав Інтернет, зв’язок — ми знову ж таки думали, що це тому, що немає світла. Поступово відключилися підстанції, тому і пропав зв’язок.

Ну, коли знову ж таки ми всі в Маріуполі звикли до залпів, ми всі звикли чути звуки артилерії на околицях, ми чули це з [20]14 року, і нас це, у принципі, не лякало, по суті, тому що ми всі до цього звикли, тим більше я у зв’язку зі своєю роботою. А коли вже почало гриміти конкретно, так серйозно, я розумів, що все ближче, ближче, ближче й ближче, ось тоді вже виникло певне відчуття тривоги.

Будинок мого брата, де я був із ним, так... Так трапилося, що 6 березня до нього прилетіло. Ну, паніка в Маріуполі почалася трохи раніше, тому що все позакривалося набагато раніше. Крамниці, абсолютно нічого не працювало, і населення почало активно мародерствувати напряму. У першу чергу, звичайно, під роздачу потрапили продуктові магазини; ну, це було до 6-го, а в будинок мого брата прилетіло безпосередньо 6-го числа, о 05:50 ранку.

Я напередодні відправив брата ночувати в підвал, оскільки треба було рятуватися в підвалі, тому що прилітало дедалі ближче й ближче, прилітало на територію обласної лікарні. А від нас вона неподалік, я бачив її з вікна. Ми почали рятуватися в підвалі, хоча ще не ночували там, а просто спускалися на час обстрілів і піднімались у квартиру ночувати. П’ятого числа я відправив брата в підвал, а сам піднявся у квартиру й ночував там. Думав, що так буде краще, і от 6-го о 05:50 ранку я стояв на кухні, дивився у вікно.

Загорівся центральний вхід, запалала обшивка, загорілись автомобілі. Я подумав, що потрібно бігти в підвал, бігти в лікарню та допомагати гасити її, а другою думкою було — що я роблю біля протилежної стіни. Мене засипало осколками, і я нічого не розумів, бо прилетіло на п’ятий поверх, а я був на третьому. Мене відкинуло, контузило — я думаю, не сильно, але контузило. Але, на диво, не порізало ані склом, ані осколками, хоча засипало повністю. Я не зрозумів: це був просто удар, удар у будинок, а те, що мене відкинуло, я не зрозумів.

Я не знаю, можливо, це була вибухова хвиля, віддача, тому що відразу пішли тріщини по стінах, зірвало все, що можна було зірвати, усі шафки. Тобто я розумів, що щось потужне вдарило в будинок, але розумів остільки, оскільки. Тому що я підвівся, пішов по квартирі подивитися, що сталося, щось там намагався підкрутити, закрутити, дістав таких потужний осколок із дверей — такий, що його важко було вирвати. Я вирвав їх [двері] практично звідти, я ще вкрутив саморізи, постояв, потупив, подивися, як мороз біжить униз, просто як річка тече. Потім був наступний удар.

Його з підвалу не відразу випустили, оскільки боялися, що він потрапить під обстріл. Ну, він за мною прийшов, мене вивів, тому що я вже трохи не тямив, що відбувається. Шосте число — це перший день, коли я почав жити в підвалі, і все це тривало три тижні. Жити в підвалі для нас особисто... [Для] нас це було, як смішно це б не звучало, — це була суміш страшного та веселого. У нас була велика комуна, дружна, в якій один за одним пильнували, турбувалися, допомагали. Це був осередок людей із нашого під’їзду, приблизно 30 осіб. Діти, люди похилого віку, жінки, сім чоловіків, ще був собака, щур, кіт і папуга.

Спочатку заряджали телефони за звичкою, на автоматі, тому що думали, а раптом з’явиться зв’язок. Потім заряджали, щоб використовувати їх як ліхтарики і щоб вони просто були заряджені. Заряджали й одразу вимикали: користі від них не було жодної. Але сам факт, що телефон заряджений, трохи грів душу.

Сніг збирали; знову ж таки, повторюся, наш підвал був дружний, тому що обстріли були вже жорсткі, літало, усе було дуже голосно. Однак люди бігали, займали чергу, ставили відра свої, чужі відносили незнайомим людям, постійно була комунікація. Потім ситуація з водою погіршилася. Дійшло до того, що люди просто зачерпували воду з калюж і використовували її для технічних потреб — не пити, а хоч б для технічних потреб. А пити було по-різному: хтось робив запаси вдома, ну, знову ж таки пішли в хід магазини, мародерство, тобто все це було. 4-го числа, коли прилетіло в наш будинок, у п’ятий поверх, квартиру вибило всю. Я не жив у цьому під’їзді, я приїжджав до брата, я не знаю, хто жив у цьому під’їзді. Ми познайомилися вже 6-го числа в підвалі.

Усі були впевнені, що в цій квартирі нікого немає: мама забрала дочку ще кілька днів тому, ну й квартира порожня. Але 7-го числа хлопці піднялися на п’ятий поверх, аби перевірити, що сталося з їхніми квартирами, тому що там усі стіни повивалювалися.

Брат мій побіг у лікарню попросити допомоги. Там було багато військових, там сказали, що допомоги нам ніхто не надасть, вони знали про наш будинок, тому що він був першим, який постраждав у нашому районі. Але всі лікарі були зайняті, оскільки було багато поранених цивільних. Про військових не знаю, але мирних жителів було дуже багато. Брат прибіг, сказав, що потрібно самим щось робити, і ми почали думати, що нам робити. Розумієте, якщо в людини травмовано хребет, то її потрібно правильно виносити, а квартира була завалена на половину мого зросту просто будівельним сміттям від вибуху. Ми просто міркували, як його звідти винести. Ми не медики, і просто було дещо страшно підніматися туди, на п’ятий поверх.

Ми піднялися, нас було п’ятеро чоловіків та одна безстрашна жінка, яка нас мотивувала. Коли ми трішки пасували, вона казала: «Ви що, давайте вперед, вперед». І ми дістали його. Він був важко травмований, око вибите. Ми його поклали на ковдру, спустили й понесли в лікарню. Мені здалося, що це була дорога життя.

По-перше, це було фізично важко, знову ж таки, просто фізично, пальці судомило; по-друге, усе гриміло, люди стояли в черзі по воду, і на нас дивились очманілими очима, тому що ми тягли когось, як от у кіно. Принесли його в лікарню, одразу поклали на каталку. Військові вказали, куди везти, забрали в нейрохірургію, і ми пішли додому.

Кожного дня в Маріуполі була історія виживання та везіння. Готували їжу на вулиці. Ми піднімалися о 7 ранку, виходили з підвалу на свіже повітря, а спускалися, коли темніло. Чоловіки займалися всім, починаючи з добування дров, води, готування їжі. Жінки займалися тим, що все кришили, подавали, накривали на стіл, розподіляли порції, тому що ми не могли дозволити собі їсти скільки хочеться, хоча, у принципі, з харчуванням у нас все було нормально. Тому що я знаю, є історії, коли людям не було чого їсти, але в нас, слава Богу, усе це було. Ми винесли все, що було вдома. Спочатку маленьким струмочком, а потім, коли ми зрозуміли, що все це швидко не закінчиться, то все несли таким потужним струмком. У нас, у принципі, склад був заповнений, багато було їжі.

Так вийшло, що свій 41-й день народження я зустрічав у підвалі.

Але люди знали, що в мене день народження. Можливо, я кілька разів згадав, що в мене день народження. Знову ж, повторю, у нас підвал був дуже дружним, але я не очікував, що вони організують для мене свято. Дівчина зробила декілька тортів. Звичайні вафельні коржі намастила чимось... згущеним молоком або чим, але найбільше мене вразила друга частина підвалу. У нас підвал розділявся на три секції. В одній жила велика сім’я, там їхні друзі. Друга кімната — решта під’їзду. Там, де я з братом. І третя кімната — там був склад.

І ось дівчата з першої кімнати — вони взагалі молодці, вони співали українські пісні, так голосно кричали, що я трохи боявся, що до нас прийдуть. Але вони співали за принципом «хай буде, що буде — однаково», просто співали. І ці дівчата примудрилися спекти на вогнищі справжній торт, зробили його із сухої суміші для млинців, і зробили це так, щоб я не помітив. Я був здивований, я весь час знаходився на вулиці, можливо, в якийсь момент ходив за дровами. Ну ось коли вони встигли, зробили торт, прикрасили його, десь знайшли свічки, діти надули жовто-блакитні кульки, написали на них побажання. Це все було дуже емоційно, дуже круто.

Одна з дівчат підписала мені дві книги, і ми в підвалі вирішили, що 2-го числа всі ми, хто був у підвалі, телефонуватимемо один одному. Не важливо, де ми будемо. Я ці книги привіз із Маріуполя в Чернівці через усі блокпости. У мене сепари періодично намагались їх «віджати», ну так, ввічливо, «дай почитати». Але коли я казав, звідки ці книги, і коли вони відкривали й бачили подарунковий напис, то навіть їм забракло нахабства забрати ці книги.

Вони приїхали 11 березня вмовляти нас із братом виїхати з ними. Ми відмовились і все, до 18 березня ми не телефонували один одному. А 18 березня я просто чомусь інтуїтивно відчув, піднявся на п’ятий поверх і спробував упіймати зв’язок. Мені пощастило, я зміг упіймати одну риску, додзвонився до мами, і це був найголовніший подарунок для мене, тому що я розумів, що вони живі. Вони виїхали з Маріуполя, і мені було морально простіше виживати, тому що я розумів, що мої близькі виїхали. Залишилися ми з братом.

Росіяни зайшли 11-го числа — якраз тоді, коли мама приїжджала. Я побіг маму проводжати. Вибіг на дорогу, щоб посадити її в машину. Посадив, і коли біг у двір, я побачив, що стоїть хлопчина з нашого підвалу, показує ось так руками й каже: «Не стріляйте». Я спершу не зрозумів, що відбувається. Навколо було дуже шумно. Повернув голову й побачив групу військових. Зрозумів, що не наші: форма, пов’язки білі.

Ми спочатку стояли з хлопцями, тупо витріщалися на них і обговорювали: наші, не наші. Вони теж на нас витріщалися, у принципі, вони за годину зайшли у двір. Це була розвідгрупа, російські морпіхи, це були не днрівські солдати, за формою було видно й за говіркою. Коли вони до нас підійшли й досить коректно з нами розмовляли, я зі злістю дуже жорстко на них наїхав:

Мене це ще більше обурило, я спитав: «Який «Азов»?» Ми їх бачимо раз на рік на параді, і вони нас не діймають». Їх це трохи розлютило, почали виступати: «Ти що, сам з «Азова»?» Ну, там борода, мужики з мого підвалу їх відволікли, і вони від мене ніби відчепилися та й пішли поверхами, перевіряли квартири, шукали «азовців». Ніхто не очікував, що так швидко зайдуть росіяни, і я не прибрав із квартири всю проукраїнську атрибутику. А її було багато: у кожній кімнаті прапори, червоно-чорні стрічки, на холодильнику — магніти «Азов», «Правий сектор» і таке інше я не прибрав. Коли їхній командир зайшов у квартиру, він просто пройшовся по квартирі, розвернувся й пішов, він і слова не сказав із цього приводу.

Я думаю, якби вони звернули увагу на холодильник... А так побачили прапори — та й усе. Тому вони пішли, згодом мені інтуїція підказала щось зробити, бо в місті вже були росіяни. Уже в місті були навіть не росіяни, росіяни пройшли районом і пішли, а на їхнє місце прийшли днрівці.

Категорично ставилися до маріупольців узагалі, їх дратував Маріуполь, як червона ганчірка бика. Бо місто було красиве, це була вітрина, скрізь говорили, що Маріуполь — це форпост України, плюс — база «Азов». Маріуполь — це «Азов», «Азов» — це Маріуполь, і це їх шалено дратувало. За декілька днів до приходу ДНР я піднявся до квартири, зняв усі прапори, але рука не піднялася їх викинути, я просто склав їх і сховав у диван.

Вони з’явились у нас у дворі й знову ж таки під приводом перевірки квартир на наявність того ж таки «Азова» та ЗСУ пішли квартирами. Спочатку вони поводилися адекватно («ми визволителі») і знову ж таки казали, що «нас вісім років бомбардують, ми знаємо, що це таке» (це була їхня улюблена фраза). Вони пішли спочатку квартирами. І все було ніби адекватно. Вони заходили й виходили. Зайшли до нас чомусь (знову ж таки не розумію, може, їм мій зовнішній вигляд не сподобався) — не просто пройшлися по квартирі, вони влаштували обшук.

Мене в одну кімнату, брата в іншу, ну, за класикою розвели нас по кімнатах, почався допит: «зараз ми тобі коліна прострілимо», усяке було. Коли знайшли прапори, мене змусили роздягнутися, перевіряли на наявність татуювань, знайшли, що хотіли: у мене на руці карта України з тризубом, зроблена 16 років тому, коли мені було 25. Знайшли, зрозуміли, що знайшли кого хотіли, та й почалися веселощі.

Обв’язали мене прапорами, вивели на подвір’я. Спочатку сказали: «Зараз ми тебе відвеземо, копатимеш окопи, а потім розстріляємо». Коли мене обв’язали прапорами, я відразу згадав, на жаль, не знаю імені, жінку, яку теж у Донецьку у [20]14 році прив’язали до стовпа, обмотану прапорами. Одразу згадав про неї, зрозумів, що зараз буде погано. Мене врятувала головним чином сусідка по підвалу. Вона побачила цю ситуацію, вона ходила до родичів, вона єдина, хто не побоявся, підійшла до нас і каже: «А що тут відбувається? Чому ви нашого Діму чіпаєте?» Вони: «Та він фашист, націоналіст, зараз його вбиватимемо». І вона заговорила. Якоїсь миті вони заспокоїлися, стали добродушними, сказали: «Вали». Єдине, кажуть, зніми прапори та спали. Я зняв і стояв із ними. Вони кажуть: «Спали». Я не захотів у ту мить суперечити, бо розумів, що другого шансу, найімовірніше, у мене не буде.

І тільки-но ми встигли їх кинути в багаття — залітає у двір роздовбана, розбита сімка без номерів, Z на боці. Явно відібрана. Вилетів їхній командир, невисокий, злий, неслов’янської зовнішності, він був дуже агресивний. Він вилетів із таким виглядом, ніби щонайменше спіймали командира «Азова»: «Що він, де він, де прапори?» Вони кажуть: «Ми спалили». — «Ви що, дебіли?» Потім до мене: «Показуй своє татуювання». Йому повідомили по рації. Я показав татуювання. Він зрозумів, що зроблено давно, він це зрозумів, але вдарив пару разів мене викруткою в живіт — не сильно, не пробив, але було неприємно. Другий його помічник, салабон років 19, пересмикнув затвор пістолета, поставив у курці. Перша думка була, що коли вистрелить, то мені все, нічого доброго, він знову-таки налякав.

Дякувати Богу, хтось згадав, що на торці будинку є косметичний салон — уже розбитий, розграбований. І ми пішли туди, знайшли тюбик із чорною фарбою, знайшли машинку, знайшли упаковку стерильних серветок і просто вручну забили. Як змогли забили. Але вони не приїхали. Із батьками ми не виїхали з двох причин. Тому що я не вірив у «зелені коридори»: Дебальцеве та Іловайськ показали, що росіянам вірити не можна. А друга — головна. У нас було настільки сильне підвальне братство, і якщо я поїду, я ніби їх кину, і якщо ми виживаємо разом, то нам треба залишатися разом.

Ну ось, 6-го числа, коли приліт був у наш будинок, стояв мікроавтобус одного з наших сусідів, його страшно побило осколками. Плюс, коли росіяни прийшли, порізали йому колеса, вони там навіть ночували. Ми були певні, що він не на ходу. Ну, коли стало дуже неприємно знаходитись у підвалі, власник автомобіля спробував його завести. І завдяки магічним словам він її [машину] завів. То справді був знаковий момент. Ми встигли поганяти її пів години, зарядити акумулятор на машині, тому що від нього заряджали телефони. Коли ми завели бусик…

До нас напередодні прибилася зовсім чужа сім’я: троє дітей, дві дівчинки 6 і 8 років, хлопчик рік максимум, у нього були проблеми зі слухом, двоє старих, мама та батько 30 років. Вони у нас переночували, дітям солодощів дали. І вони попросилися виїхати з нами. Ми цього дня вирішили, що ми виїжджаємо. Ми зняли два колеса із сусіднього буса, пішли на розбиту заправку. Із підземних цистерн змогли за допомогою дроту та пластикової пляшки набрати 40 літрів солярки, бензину й так на свій страх і ризик, попрощавшись з усіма, поїхали.

І коли ми виїжджали з Маріуполя, розпочалися днрівські пости. Росіян узагалі не було ніде на постах, тільки днрівці: мабуть, тільки це їм довіряли. Перевіряли все жорстко. Телефон, записник. Чоловіків роздягали не всіх, мені не щастило, мене роздягали постійно. Перевіряли коліна на наявність слідів наколінників, плечі — на сліди від автомата, бронежилета, а також татуювання. Мені подекуди вдавалося знімати кофту так, щоб не показувати руку, тільки плечі, груди — і все. Руку я закривав кофтою.

Вони не військові, вони навіть не знали, як підходити правильно до машини: тобто є правило, як не потрапити під перехресний вогонь, є звичайні правила, як працювати на блокпостах. Вони просто бандити, і ось ці неприємності забирають багато сил. Перше велике мирне місто — це був Мелітополь, воно було окуповане росіянами, але там я побачив ціле місто, живе місто. Ми під’їхали вночі, уже була комендантська година, але місто було у вогнях, воно було живе.

Першим великим українським містом було Запоріжжя, потім Дніпро, а потім уже Чернівці. Ну, скрізь є сирени, скрізь тривоги; сирена, тривога в Запоріжжі, Дніпрі й Чернівцях трішки відрізняється від того, що було в Маріуполі: у нас узагалі їх не було. У нас просто були постійні звуки прильотів. Ти вночі спиш, і за ніч може бути година тиші. Постійно щось стукало, вибухало, авіації боялися моторошно всі: розуміли, що якщо прилетить бомба, коли заходить літак, він настільки наганяв на всіх жах, бо якщо політ бомби, то це буде швидко й жорстко.

Завжди добро перемагає зло, а тут в адекватної людини запитай, хто є хто: хто добро, а хто зло, — це й так зрозуміло. У нас з однієї простої причини...

Це показує й волонтерський рух, якому немає рівних у світі й, дай Бог, не буде, і не треба взагалі, я його спостерігав у [20]14 році, у 15-му, і те, що відбувається зараз, плюс кількість добровольців у ЗСУ, у теробороні теж зашкалює. Зараз спробуй потрапити, навіть якщо ти хочеш... тож ми виграємо. Звісно, я хочу повернутися до Маріуполя. Якщо для мене раніше Чернівці — це було друге моє улюблене місто, тепер я постійно думаю про Маріуполь. Марік — це все. Марік. Гарне було місто, насправді гарне. Неідеальне, але класне. Маємо те, що маємо.