"Йому дали 20 хвилин, аби зібрати по частинах свого друга і поховати його"

Олексій Пшемиський розповідає історію жителя Бучі Миколая, якому довелось власноруч поховати трьох своїх друзів.

Йому дали 20 хвилин, аби зібрати по частинах свого друга і поховати його.

Це Микола. Йому 53. Він живе у Бучі. Микола сильно заїкається. Лише закуривши цигарку, починає говорити.

Він живе у підвалі вже 34 дні. Міг виїхати, але чоловік – управдом у п'ятиповерхівці. Каже, не міг не лишитися.

У перший день боїв у Бучі в його вікна прилетів снаряд, пробив стіну і застряг у дитячому ліжку, яке загорілося. На щастя, дітей він на той час вже евакуював. Вогонь потушили, й одразу разом з трьома друзями спустили усіх стареньких і жінок у підвал і самі перебралися туди.

Коли росіяни захопили місто, вони почали вриватися у кожен будинок. Чоловіків виводили на вулицю, роздягали, шукали татуювання. Двом його друзям, Леоніду та Сергію, було за 50; ще один, теж Леонід, був значно молодший.

Леоніда Микола поховав першим. Прямо у дворі, біля трансформаторної будки. На місці злочину досі видніється пляма крові.

За кілька днів не стало й Сергія. Чоловік вийшов на вулицю перекурити і отримав кулю. Просто так. Без жодних слів і попереджень.

Коли бої посилилися, росіяни немов оскаженіли, каже Микола. До цього люди іноді виходили з підвалу приготувати їсти чи просто подихати повітрям. Але тоді вирішили запертися. Під вечір солдати почали гатити – кричали аби відкрили. Перш ніж залишити місто, ймовірно, хотіли удертися аби розстріляти усіх. Так сталося в одному з будинків на сусідній вулиці, каже чоловік.

Не змігши виламати двері, кинули на сходи гранату. З іншого боку вхід міцно тримав другий Леонід. Єдиний з чоловіків, який лишився живий разом із Миколою. Вибух. А після нього тиша. Цілу добу його тіло пролежало на скривавлених сходах. Лише наступного дня у двері постукали знов, сказавши, у вас є 20 хвилин аби усе прибрати. Тоді Микола вийшов і побачив, що його другу відірвало голову і розкидало ноги.

Каже, розкопати землю глибоко не зміг, мало часу, та й роки вже не ті. А тому тепер найбільше переймається, що коли піде дощ, пісок розмиє і прийдуть бродячі собаки.

Посеред жаху, болю і смерті, мабуть, легко втратити надію. Але сьогодні Микола – мій герой. Бо побачивши найгірше у людях, він не втратив людяність сам. Говорячи з нами на камеру, чоловік ледве стримував сльози. А коли запис закінчився, розплакався і подякував, що його просто вислухали.

Дивлячись на братські могили, де з під піску стирчать окоченілі руки, легко втратити віру в людство, але саме такі, як Микола, повертають її.