"Доля не спитала, чи хочу розлучатися з дитинством у дев’ять років"

Рищенко Анна, 16 років, Краматорська українська гімназія №6.

Грім, сльози, біль, страшні розчарування,

Гарматний дріб стихає вдалині…

Це знає той, хто бачив мить прощання,

Чиє дитинство вбито на війні.

Війна завжди настає несподівано. Справжній сенс цього страшного слова розумієш лише тоді, коли кривавий ніж страху та безнадійності різоне твоє власне серце та залишить на ньому рани, які не загояться з плином часу. Вони ніколи-ніколи не зникнуть! Про реальну війну не дізнаєшся із книг з історії, не відчуєш через екран, її можна лише побачити на власні очі.

Коли ж настає той жахливий день, що точно знаєш: минуле ніколи не повернеться. У кожного він свій. І я не виняток.

Тоді, на щастя, вони не спалили наш дім, але частина дитячої душі згоріла дотла, так само як і тисячі інших. Досі пам’ятаю, як протягом року перед війною над містом величезними зграями літали ворони. Віщуючи смерть, вони тягли її за собою, від помахів чорних крил небо ставало темним, аж не видно було сонця. Боже, ну якби ми змогли своєчасно зрозуміти цих птахів!

П’ятого липня 2014 року моя родина поїхала на море і вже не повернулася. Саме в цей день до Донецька зайшли бойовики. Проїжджаючи через блокпости, я усвідомила страшну річ: почалася війна.

Усе було, і зміна навчальних закладів, і переїзди до інших міст, і пробудження посеред ночі від невимовного жаху, і нестача коштів навіть на одежу та житло… Я вже майже доросла, але дитячі спогади ніколи не зникнуть із пам’яті; до скону носитиму в душі страшну таємницю, приховану від чужих очей.

Сльози й біль розбурхали в моїй душі вогонь люті, яким палали козаки, йдучи на все заради Батьківщини.

Переконана, що перший день війни – це трагедія кожної людини, бо вщент руйнується весь світ, життя, яке було досі. Напад страшного ворога загартував мене, зробив сильнішою, це найтравматичніший період дитинства, але можу з упевненістю сказати одне – ніколи більше.