Коли почалася війна, у селі в нас залишилося приблизно десять жителів. Усі діти поїхали, залишилися одні люди похилого віку. У нашому селищі немає ні водопостачання, ні магазинів, ні аптек. Щоб купити продукти та ліки, треба пройти 11 кілометрів. Люди похилого віку пішки не дійдуть, а транспорт не ходить.
По питну воду теж шлях неблизький. Надягаємо чоботи і йдемо через болота, очерети та круті гірки. Можна і з дикими звірами зустрітися, вони чимраз ближче до хат підбираються.
Зі мною живе моя тітка, вона інвалід, без ноги. Питну воду ми економимо, а дощову збираємо й перемо в ній, миємо посуд, вмиваємося.
Але особливо страшно взимку. Навіть швидка допомога не приїжджає до нас. Адже дороги не розчищають. Тому ми не живемо, а виживаємо.
%20%E2%80%93%20%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D1%96%D1%8F.png "«З першого дня війни пам’ятаю вибухи, прильоти»")
.png "Імена")
