16 років тому ми з чоловіком створили нашу сім'ю й оселилися в Донецьку, бо чоловік там закінчив торговельний університет. Коли привіз мене, я зрозуміла, чому він такий залюблений у Донецьк. Це дивовижне, своєрідне, багатогранне, сучасне, але з повагою до традицій гарне, чудове місто.
У Донецьку в нас народилися наші дітки. Багато чого було і доброго, і поганого, загалом, життя. Усе йшло своєю чергою, ми стояли в пільговій черзі на житло, тимчасово проживаючи в сімейному гуртожитку. У нас було багато друзів.
Чоловік працював, у мене була своє маленьке діло, я цілком успішно займалася пошиттям вдома і попереду вимальовувалися чудові перспективи. Планувала для початку участь у днях моди Donetsk fashion days, навіть спонсора знайшла.
Діти вчилися, було багато добрих друзів, плани відвідати всілякі цікаві місця в місті. Як грім серед ясного неба в нашому місті почалися заворушення.
Вулицями почали ходити дружини
Перший холодок пробіг, коли вулицями почали ходити дружини. Хлопці організовувалися, щоб нас захищати, але якось у голові не вкладалося.
Потім бойові дії в Семенівці, Слов'янську, Карлівці… До нас доходили звуки вибухів і ставало моторошно. Здавалося, якийсь страшний сон. Стало страшно виходити на вулицю і навіть не через небезпеку вибуху, у повітрі ніби витав дух війни. Було то якось судорожно тихо, то знову «бахи»…
Вибухи ставали дедалі голоснішими й ближчими. Ми із сусідами облаштовували притулок, розташований у нашому будинку, гірко жартували, що наш гуртожиток настільки старий, і якщо раптом в нього влучить снаряд, притулок перетвориться на братську могилу.
«Тривожна валізка»
Почалися проблеми з водою й електрикою. Довелося готувати їжу на вулиці, біля будинку. Фінансове становище стало критичним, банки не працювали. Харчувалися із сусідами спільно, кожен виносив що міг.
Біля дверей завжди була напоготові «тривожна валізка». У ній документи, медикаменти, вода, сухий пайок. Я вчила дітей, як поводитися в екстремальній ситуації. Щовечора ми із сусідами збиралися й читали молитви.
Одного разу стало особливо страшно – шибки тремтіли від вибухів, здавалося, будинок підстрибує. Молодший синочок метався по кімнаті й кричав: «Мамо, скажи їм, щоб не стріляли! Тебе вб'ють, а я буду плакати!»
Дорога до Запоріжжя
Вранці було затишшя. Недалеко від нас залізнична станція. Я вирушила туди із сусідкою, самій було страшно.
Дивом, вистоявши величезну чергу, вдалося купити квитки. Чесно, було однаково куди, аби вивести дітей з пекла.
Потім планувала визначитися, як потрапити до рідних у Запоріжжі.
Чоловік залишився, його завод працював. Ми думали перечекати тиждень-другий і повернутися, думали, за цей час конфлікт владнається…
Електричками з пересадками я з дітьми приїхала в Запоріжжя. Грошей не було, одягу мінімум. За місяць приїхав чоловік.
У дітей з'явилися проблеми з психікою
У дітей почалися серйозні проблеми з психікою. Старші здригалися від різких звуків, кричали ночами уві сні. Молодший ніби повернувся в минуле в розвитку, почав заїкатися, перестав вимовляти деякі звуки, ночами енурез, на голові алопеція (облисіння на нервовому ґрунті). У мене просто посипалися зуби.
Рік після приїзду була жахлива депресія. Зверталися до психологів і психоневролога. Це був тривалий і важкий період реабілітації, по суті, ще далеко не завершений.
«Мирне літо 2017»
У травні я подала заявку за програмою «Мирне літо 2017». Але чесно, навіть не вірила, що ми пройдемо. Чудо сталося, і мої старші дітки отримали унікальну можливість відпочити на Чорному морі.
У мене абсолютно не було хвилювань і переживань, як це зазвичай буває, коли кудись відправляю своїх дітей. Адже це штаб «Допоможемо», а там не може бути погано. Щира Вам подяка та низький уклін за те, що для Вас немає чужих дітей, що, попри всі труднощі Ви є. Нехай Вас Господь береже!
.png "Імена")
