Капітоліна Василівна та її онук залишилися вдвох, бо батько онука отримав смертельне поранення, коли йшов по них у Північну Салтівку. З великими труднощами вдалося знайти людину, яка погодилася перевезти їх в інший район Харкова. Там вони намагалися пересидіти бомбардування, але зрозуміли, що потрібно шукати прихисток в іншому місті

Мені 83 роки. Я жила з онуком в місті Харків, у мікрорайоні Північна Салтівка. Працювала в медичній академії, була доцентом кафедри. 

24 лютого я зателефонувала на роботу й запитала, чи потрібно виходити. Мені відповіли, щоб я залишалася вдома й зібрала речі. Вже неможливо було нічого купити: магазини не працювали. Громадський транспорт не курсував по місту. Потім почалися вибухи. Ми жили за дві зупинки від села Циркуни, в якому точилися бойові дії. До нас долітали снаряди – горіли квартири. Ми винесли в коридор матраци й там ночували. П’ятого березня відчули запах диму: на нижніх поверхах загорілися квартири. Ми схопили документи, рюкзак, сумку з речами та деякими продуктами й вибігли на вулицю. Я попросила внука, щоб він зателефонував своєму батькові й сказав, що нас потрібно забрати. Ми збиралися переїхати на квартиру моєї колеги. Вона залишила ключі в поштовій скрині, а сама виїхала за кордон.

Нашому сусідові близько 70 років. Він жив з хворою тещею. Коли у Північній Салтівці пролунали вибухи, люди побігли в підвал. Сусіду допомогли спустити тещу. Коли її несли до підвалу, вона казала зятю, щоб він швиденько ховався, а не чекав на неї. Та він відмовився, бо не хотів залишати її. 

Мій зять загинув по дорозі до нас. Йому було 47 років. Ми три години простояли біля будинку. Ніхто не хотів везти нас. Врешті-решт погодився один хлопець, але за немалі гроші. Ми вирішили, що життя дорожче, й поїхали. Поселилися у квартирі колеги, на першому поверсі. У цьому ж під’їзді був підвал, у який ми спускалися під час обстрілів. Спочатку там було багато людей, але згодом вони роз’їхалися, а ми з онуком зосталися, бо вокзали були переповнені – було складно виїхати. До того ж, я погано ходила. Думала, що якось пересидимо. Російські літаки скидали бомби неподалік від нас. Було страшно. 

Батько загиблого зятя жив у Полтаві. Він вмовляв нас, щоб ми приїхали до нього. Я не наважилася одразу сказати, що його син помер. Сподівалася, що повідомлення помилкове. Однак потім отримала офіційне підтвердження. Через війну нам навіть не дозволили прийти на похорон. Сказали, щоб була лише одна людина, яка все організує. Цим займався брат зятя. Лише через півроку мої родичі змогли сходити на кладовище. 

Внука все це травмувало. Він став блідим, у нього руки тремтять. Його дідусь з Полтави недовго прожив після звістки про смерть сина: у серпні помер. 

Я звернулася по допомогу до колег з академії міста Полтави – мені надали кімнату в гуртожитку. Тепер ми удвох з онуком живемо в ній. Коли ми приїхали, співробітники гуртожитку дали все, що нам потрібно. До нас поставилися як до родичів. Онук навчається дистанційно в університеті Каразіна. Довелося купити йому ноутбук. Ми отримуємо виплати як внутрішньо переміщені особи. Онук хотів влаштуватися на роботу, але поки що це неможливо. 

Полтава стала для мене рідним місцем. Тут живуть мої давні знайомі. Вони мені допомагають, я відчуваю, що не одна. Ми не можемо повернутися в Харків, бо в нашому районі неможливо жити. Там немає світла й води. Балкони й дахи будинків розбиті. У квартирі – грибок. У мене немає сил повернутися туди, де з нами сталося горе.

Я не знаю, скільки доля відміряє мені. Для мене головне – щоб онук не був самотнім. Він здобуває фах лікаря. Я думаю, що він стане достойним спеціалістом. А я вдячна за кожен ранок, за те, що можу побачити сонце і зробити щось для свого внука.