«Зять подзвонив і сказав, що наше подвір’я розбило»

Галина Василівна із сім’єю сиділи у підвалі під обстрілами, поки не виїхали. Зараз вони живуть у добрих людей, а тим часом рашисти продовжують руйнувати їхнє селище. 

Мені 65 років, я з села Максимільянівка. Працювала 34 роки охоронцем на ТЕЦ. Маю трьох дітей, шістьох онуків і чотирьох правнуків. 

Останні вісім років жили ми дуже тяжко. Хоч ми в «сірій зоні» знаходимося, але тут було все, з першого дня війни і до останнього, поки ми не виїхали. Виїхали з тої причини, що жили півтора-два місяці у підвалі. Я застудила руку, а жінка мого меншого сина, моя невістка, була вагітна. 

Син залишився без зарплати, бо шахту закрили, тож вирішили їхати, бо не було за що жити і нам, і дітям. Невістка у вересні народила: пологи були важкі, дитинка місяць ще лежала у лікарні.

Приїхали, закрили шифером старим і знову поїхали, все залишили.

Світло у нас було, а воду купували. А там, де зараз живемо, нам привозять. Хазяйка – дуже добра жінка, все для нас зробила. І пофарбували, і поклеїли шпалери, і дали свої меблі, і провели навіть воду. Тепер ми з водою. Дрова возимо велосипедом.

Коли ще вдома були, нам кожного дня дзвонили: просили, щоб ми виїхали. А ми все надіялись, що все мине, буде тихше. Дві хати жалко було кидати. Діти тільки поженилися. Добре, що був у нас автомобіль «Жигуль» жовтий – сіли, та й поїхали. Ще й собаку забрали. Жалко залишати було.

Дзвонила своєму братові, сказав: три сусідні хати розбити вщент. Моєї куми сина засипало у погребі, і тепер з ними немає зв’язку, світла немає. Чи він живий – не знаємо. Нема надії. 

Хазяйка наша нас не виганяє. Каже: «Живіть, скільки хочете». Сусіди дуже добрі – допомагають, хто чим може.

Коли вже вони наситяться нашою кров’ю, коли нап’ються? Мабуть, тільки тоді ця війна скінчиться. А так – не дойдуть вони до мирного договору.