"Зять був в Азовсталі, потім потрапив у полон"

Ми з Маріуполя. Виїхали у кінці березня 2022 з донькою, двома онуками і чоловіком. Зараз ми у Закарпатській області. Нам надали будинок, платимо тільки за комунальні послуги. Поки тут живемо. Зять у полоні. Старшому онуку 16 років, онучці - рік і дев'ять місяців.

Ми місяць жили у підвалі. Дитина без памперсів була, захворіла: у неї почалася блювота, температура. Можливо було отруєння. Їсти було нічого. Наші будинки розбиті: і мій, і доньки. Залишатися у Маріуполі було неможливо.

У перший день повномасштабної війни я вийшла на роботу, але мені зателефонували, сказали повертатися додому. Я працювала в магазині продавцем. Магазин зачинили. Вночі вже було чутно обстріли, тому донька з дітьми прийшли до мене. Її чоловік військовий, його викликали вночі на роботу.

Ми жили в підвалі, нічого не бачили. Коли ми виїжджали, то побачили, що на землі багато трупів, їх ніхто не прибирав: там були і військові, і цивільні. Будинки були розбиті майже всі. Поки їхали, ми не побачили жодного цілого будинку. Був шок.

Зять був в Азовсталі, ми дуже за нього хвилювалися. Потім він потрапив у полон. В Маріуполі не було толком ні їжі, ні води. Їли те, що вдалося нашкребти. Люди допомагали, хто чим міг, ділилися. Магазини не працювали. Намагалися менше їсти. На вогнищі варили суп, який намагалися розтягнути надовго. Трохи було картоплі, трохи вермішелі. Воду спускали з батарей, а потім люди нам підказали де розташована криниця.

Була дуже тяжка дорога. Ми виїжджали через Василівку. Спочатку стояли дуже довго у Мангуші. Провели ніч у машині, дуже змерзли. Бензину було мало, тому обігрів не вмикали. Машина зледеніла. Через Василівку ми не могли три дні проїхати. Орки то не пускали, то причепилися до тонованого скла, сказали: або знімайте тонування, або зараз розстріляємо. Довелося заплатити, і нас пропустили.

Не вийшло вивезти кота. Донька за ним повернулася, але в тому районі були бойові дії, танк вистрілів прямо біля її машини, вона розвернулася і поїхала. Потім через волонтерів його шукала, але знати не вдалося. Наша кішка була вже старенька, вона померла.

Чекаємо на зятя з полону. Десь він буде служити, дочка з ним поїде.

Я тут трохи попрацювала, а зараз світла немає - роботи теж. Отримуємо допомогу як ВПО.

Відволіктися від психологічних проблем допомагають турботи про онучку, про тварин, які до нас прибилися, домашні клопоти. Будинок без опалення, топимо дровами, займаємося господарством. Обрали Закарпаття, бо тут живе сестра нашого зятя.

Мрію, щоб війна закінчилася якомога швидше. У майбутньому хотіла б жити поряд із онуками.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/